Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.
— Що сталося?
— Та ні, нічого, — відповів Яків, ховаючи посмішку. — Я подумав, що тепер ви, мабуть, схочете тут залишитися.
— Можливо, — погодився Симон. — Я й сам вражений. Такою увагою мене обділяли навіть у рідному місті.
— Розумію. Проте не буду лізти у ваші справи, — він озирнувся на скляну вітрину за спиною, яка виходила на вкриту сонячними плямами зелену вуличку. — Доволі приємне містечко.
— Так, — замислено вимовив Симон. — Приємне.
— Я от міркую — може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?
— Чудне це місце, — промовив Максим, дивлячись у вікно. — Сам не знаю…
— Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, — пояснив Яків. — Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа — ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.
— Я бачив, — сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна — раптом йому сподобається?
— Вирішуйте самі, — сказав Симон. — Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.
— Мабуть, ми теж, — ствердно мовив Яків. — Згоден, Максиме?
— Згоден, — тихо відповів хлопчик.
Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що містечко і справді пристойне.
— Якщо бажаєте, можу налити по п’ять крапель, — підморгнула чорнява. Симон подумав, що зараз вона схожа на Люципера, який спокушує чергову грішну душу. Він сумно похитав головою:
— Я не п’ю, — і сам здивувався, як же давно він востаннє це промовляв.
— А я за кермом, — сказав Яків, роздивляючись переповнений стравами стіл. — Давайте відразу з вами розрахуємося. Скільки з нас?
— Які розрахунки?! — скрикнула Олеся так голосно, що дід у кутку заворушився й розліпив одне око. — Ви що, з глузду з’їхали? З нашого улюбленого письменника і його друзів гроші взяв би тільки Іуда!
Побажавши їм, здивованим, смачного, вона повернулася на своє місце біля каси і приготувалася спостерігати, як буде наминати її страви справжній живий літератор. Симон подумав, що за безкоштовний обід готовий влаштувати їй таке видовище.
З’їдено все було досить швидко. Після цього вони підійшли до каси подякувати хазяйці за такий прийом, і Яків запитав:
— Чи можемо ми десь винайняти житло у вашому містечку? Квартиру чи будинок…
— Тож ви залишаєтесь? — зраділа Олеся.
— Так, на якийсь час, — відповів за нього Симон. — Готелю тут, звісно, немає, але…
— Житло є, — закивала вона. — У старої Ярини великий будинок, «пансіон», як ми його називаємо. Вона завжди всіх постояльців до себе бере. До речі, сьогодні перед вами вже хтось приїхав…
— І де нам її знайти?
— Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, — пояснила Олеся. — Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.
Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.
— Цікаво, — промовив раптом Максим. — Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?
Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.
— Ні, — відказав Яків. — Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.
Він мав рацію.
15
Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.
— Мабуть, ви до мене, — сказала вона без тіні здивування.
— Так, мабуть, до вас. Але звідки…
— Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.