Він кліпнув очима й відігнав незрозумілу думку. Треба відпочити. Позіхнувши, Даромир улігся на ліжку. Довгоочікуване забуття заволоділо ним відразу, як голова опинилася на м’якій подушці. І питання, що раптово народилося у свідомості — «Де ж машини людей, які приїздили сюди?» — залишилося без відповіді, розчинившись у примарних образах пам’яті.
16
Олеся не збрехала — їх справді чекали. Товста жінка, що, вочевидь, і була Яриною, спустилася до машини сходами, радо вигукнувши:
— Пане Сич, яка честь для всіх нас, що ви завітали! А для мене, старої, яка радість!
«Ні, мабуть, я й досі сплю на підлозі своєї кухні, — подумав Симон розгублено. — І все це — моя уява. Дурнуваті мрії». Але фізична реальність речей доводила протилежне.
— А хто ж ваші друзі? — запитала Ярина.
Яків відрекомендувався сам і представив Максима, тоді кинув оком на блискучу чорну іномарку, що стояла біля будинку. Це була перша і єдина машина, яку вони бачили в містечку. Помітивши, куди він дивиться, жінка похитала головою.
— Так, ви вже не єдині гості в мене. Мабуть, сьогодні мій щасливий день… Та ви заходьте! — і вона хутко побігла всередину.
— Схоже, що тут комунізм таки переміг, — пробурмотів Симон сам до себе.
Максим задер голову, оглядаючи будинок. Великий, цегляний, із гострим дахом, вкритим бордовою черепицею. Він озирнувся на батька, і той весело моргнув йому, неначе підбадьорюючи. Татові тут вочевидь подобається — та чому ж він сам ніяк не відчує полегшення? Незрозуміла туга не бажала його відпускати. Кортіло розплакатися, але не хотів засмучувати батька, до того ж, що подумає про нього цей письменник? Ні, треба перетерпіти, він уже не маленький. «Будь хоробрим хлопчиком», — казала йому мати останнього дня, і він мав виконати її прохання, хоч як було б складно. Треба бути хоробрим.
Яків витягнув із багажника сумки, і вони всі втрьох увійшли в будинок. Хазяйка відвела їх на другий поверх, де показала кімнати. Максима з батьком вона оселила в одній, Симона в іншій — поруч. В обох не було нічого незвичного — лише найнеобхідніші предмети інтер’єру. Вікна виходили на інший бік будинку, в чепурний садок із рясними яблунями й сливами, що їх надвечір’я вже вкрило золотавою засмагою. Побачивши це, Яків видихнув:
— Як у вас гарно!
— Так, — задоволено всміхнулася Ярина. — У місті, мабуть, уже взагалі чистого повітря не залишилося? Влаштовуйтесь. За двадцять хвилин будемо вечеряти.
Вона полишила їх і вийшла.
— Ну як, сину? — запитав Яків, починаючи розпаковувати речі. — Тобі подобається? Як на мене, райське містечко!
— Так, — погодився Максим, намагаючись надати голосу якомога більше ентузіазму. Він підійшов до дверей і виглянув у коридор. З останньої кімнати крізь вузьку щілину на нього дивилося чиєсь око. Хлопець насторожено відступив на крок, і двері, клацнувши, зачинилися.
Особа Симона викликала в хазяйки найбільший інтерес. Ярина довгий час змальовувала йому, як же зрадіють жителі Ковильця, коли дізнаються про присутність у їхньому містечку такої видатної особи, і як вони будуть домагатися, щоб він залишався тут якомога довше. Симон запевнив її, що не збирається їхати звідси найближчими днями, але відчепитися від балакучої жінки виявилося не так просто. Довелося відповісти на безліч запитань щодо своїх намірів, уподобань щодо їжі й так далі. Нарешті, пообіцявши, що на дозвіллі вони поспілкуються докладніше, він зачинив за нею двері й утомлено впав на ліжко. Виявляється, слава у великій кількості іноді ще гірша, ніж повна її відсутність. Хоча чого б це йому скаржитися?
Дивлячись у стелю, він міркував над останніми подіями. Ні, ну не буває так, щоб звичайний український письменник, до того ж далекий від світового рівня авторів бестселерів, став популярним у своїй країні — та й де? У якомусь забутому Богом селищі, якого навіть немає на карті! Там, де за логікою відро картоплі завжди цінується вище за будь-які опуси. Його мозок уперто відмовлявся це розуміти — скоріше він повірить, що прибульці захоплюють Землю. Але що ж тоді відбувається? Можливо, є виняток і з правила щодо пророка у своїй вітчизні? Якщо насправді його тут люблять і читають?
— Тоді я залишуся тут назавжди, — сказав він стелі. Або це великий жарт, або він опинився в якомусь Письменницькому Раю, куди підсвідомо мріє потрапити кожен, хто займається літературою. Він занадто втомлений, щоб дивуватися з цього — то чи не легше просто прийняти? Іноді це буває найкращим рішенням.