Дивно, але вперше за останні роки йому не хотілося налигатися.
17
— Чекай на мене, — шепотів уві сні знайомий голос. — Тепер усе буде гаразд…
Даромир прокинувся, коли почув за вікном звук автомобільного двигуна, що ставав дедалі голоснішим. Він згадав про те, що в Ковильці зовсім немає машин, і вирішив, що подія варта того, щоб визирнути у вікно. Підвівшись із ліжка, він притулився лобом до шибки і глянув униз.
З боку центральної площі до будинку повільно наближалися старенькі блакитні «Жигулі»; напруживши очі, він роздивився київські номери. Це вже цікаво. Коли автомобіль зупинився, з нього вийшли двоє дорослих чоловіків і хлопчик. Ярина вже прямувала до них, щось радісно вигукуючи. Даромир здивовано спостерігав за ними. Невже ще гості? Чи не забагато для одного дня у такому маленькому містечку?
Хоча його це не дуже хвилювало. Принаймні з’явився ще хтось живий. За якийсь час на поверсі почувся сміх хазяйки, рипіння сходів і чоловічі голоси. Даромир підійшов до своїх дверей, обережно прочинив їх і глянув у щілину. У коридорі він побачив хлопчика з машини, що стояв біля дверей кімнати і дивився на нього. Вигляд мав сумний і якийсь виснажений, неначе страждав від безсоння. Даромир мовчки причинив двері.
Повернувшись до ліжка, він сів і потер очі. До речі, про сни — згадалося, що до того, як почувся звук двигуна, йому щось наснилося. Або хтось… І начебто сон був пов’язаний із цим містечком. Та хоч як силкувався, нічого не зміг пригадати.
Опустивши погляд на кейс, уперше замислився: скільки ж грошей у ньому? Дивно, але досі він навіть не з’ясував, на яку ж суму нагрів поганця Артура. Без сумніву, в цій залізній коробці більше, ніж він заробив за весь час роботи опером, інакше б ті не ризикували — хоча, з другого боку, зараз убивають і за пачку цигарок. Але жодних грошей би не вистачило, щоб перетворити його пам’ять на чистий аркуш.
Він витяг з-під столу кейс і клацнув замками, та перш ніж устиг відкинути кришку, почувся слабкий стук у двері. Буркнувши прокляття, Даромир замкнув кейс і пхнув під ліжко.
— Заходьте!
Рипнули завіси, і в кімнату несміливо зазирнув той самий хлопчина. Даромир здивовано звів брови.
— Ти до мене?
— Так… Можна? — тихо спитав той.
— Чого ж не можна — заходь.
Хлопчик зробив кілька кроків до нього, тоді ніяково простягнув руку.
— Мене звуть Максим.
Даромир із посмішкою потис його маленьку долоню і назвав своє ім’я, проте хлопчик залишався серйозним і чимось стривоженим.
— Ви приїхали сюди перед нами, так?
— Начебто.
Максим вагався. Здається, він хотів щось запитати і не знав, як краще висловитися. Нарешті промовив:
— Ви часом не помітили навкруги чогось дивного? Тепер Даромир уже не міг не усміхнутися. Він жестом запросив хлопчика присісти поруч із ним.
— Ще й як помітив, — відказав він. — Замало людей, немає машин, а на небі висить велетенське НЛО.
Хлопчина ображено насупився.
— Я вас запитав серйозно…
Даромир поклав руку йому на плече і мовив:
— Вибач. Звісно, я жартую, але насправді для мене тут усе дивне. Хоча лише тому, що я зовсім з інших місць. Тебе щось непокоїть?
— Не знаю, — Максим знизав плечима й опустив погляд додолу. — Може, мені тільки здається…
— Ви приїхали з Києва?
— Так. А звідки ви знаєте?
— Усього-на-всього спостережливість, — засміявся Даромир. — До того ж, якби ти був сільським, тебе навряд чи щось здивувало б у цьому містечку. Я от теж із міста, і досить ніяково почуваюся, коли не бачу натовпу, людей — але це цілком природно.
— Ви так вважаєте? — лице Максима нарешті посвітлішало.
— Еге ж, я так вважаю. Не переймайся.
У двері знову постукали, і в кімнату зазирнув один із новоприбулих гостей — батько хлопчика, зрозумів Даромир.
— Ось ти де! — промовив він, побачивши сина. — А я тебе всюди шукаю. Тітка Ярина кличе всіх вечеряти. Здрастуйте, — привітався він до Даромира.
— Добрий вечір, — підвівся той назустріч. Вони потисли один одному руки й представилися.
— Мабуть, це ви той перший гість, про якого казала Ярина? — поцікавився Яків.
— Напевно так, бо окрім себе я тут нікого не бачив. Але ми з вами розминулися не більше, як на годину.
— Дивно, вам не здається? Прибули майже одночасно й оселилися в одному будинку… Ви ж не місцевий?