— Ні, — всміхнувся Даромир. — Якраз щодо цього ми зараз бесідували з вашим сином.
— Он як, то ви вже потоваришували? Гаразд, ходімо всі вниз — Ярина зготувала вечерю.
Вони зійшли на перший поверх. Там Даромир познайомився з іншим гостем, що прибув разом із Яковом та його сином. Виявилося, що худий суб’єкт із чорними нечесаними кучерями — письменник.
— Видатний письменник, — додала Ярина з гордістю, розсаджуючи їх за столом, на якому вже парували апетитні страви домашньої кухні. — Він наш загальний улюбленець.
— Та годі вам, Ярино, — пробурмотів Симон. — Ви перебільшуєте.
— Нічого не перебільшую! — обурилася та. — Як є, так і кажу. Талановитій людині не личить зайва скромність. Гадаю, завтра ви самі у всьому переконаєтесь.
Останні її слова чомусь не переставали обертатися в голові Симона, коли, побажавши їм смачного, хазяйка пішла з кухні й причинила двері. Чотири мандрівники заходилися вечеряти, мовчки поглядаючи один на одного.
— Ви вже були в цьому містечку раніше, Даромире? — спитав Яків, порушуючи тишу. Той заперечно хитнув головою.
— Ні, я тут уперше. Потрапив сюди цілком випадково.
— Справді? Можна поцікавитись, як саме?
— Шукав місце для тимчасової зупинки, — ухильно відповів Даромир, дивлячись на нього. — Я їду… в Полтаву. Чому ви питаєте?
— Власне, я гадав, що ви вже знаєте щось про цей Ковилець. Ми всі також приїхали сюди без жодної гадки, що воно за місце. І ми теж… е-е… підшукуємо місце для зупинки.
— Гадаю, що це воно, якщо вам потрібне усамітнення, — подав голос Симон.
— Це точно, — кивнув Даромир. — Якщо не брати до уваги вас, то з моменту приїзду мені трапилися тут лише троє людей. Причому один із них напевно був божевільним.
— Ви теж його бачили?! — раптом пожвавішав Максим.
— Якщо ви про навіженого товстого хлопця, то він був першим, хто зустрів нас тут, — мовив Яків, налягаючи на смажену картоплю. — Він вам щось казав?
— Еге ж. Вискочив перед машиною і почав верзти нісенітницю.
— …Про те, що треба забиратися з міста?
— Так, якесь безглуздя.
— Ви надто серйозно все сприймаєте, — сказав Симон упівголоса, відкинувшись на стільці. — Цей Ковилець — звичайнісінька глушина з властивими їй дивацтвами. Особисто я знайшов те, що шукав. Спокійно, затишно, до того ж чудово годують, — він потягнувся через стіл і доклав собі ще картоплі.
— Справді, — відгукнувся Яків. — Ми всі втомилися. Мабуть, завтра будемо дивитися на це зовсім іншими очима.
«Іншими очима», — повторив Максим подумки батькові слова. Вони видалися йому сповненими прихованого тривожного змісту, і відразу пригадався той м’яч на тротуарі. Хлопчик мовчки жував їжу, слухав бесіду дорослих і не міг зрозуміти, чого ж йому не вдається розділити їхньої безтурботності.
Після вечері вони ще досить довго сиділи за столом і розмовляли, ділячись незначними фактами своїх біографій, як і годиться людям, що випадково зустрілися й тепер мають якийсь час бути разом. Звісно, ці розповіді були досить обережними, і ніхто, окрім Якова, не виказав справжньої причини, через яку він опинився тут. Коли за вікнами стало зовсім темно, вони подякували хазяйці за вечерю і розійшлися по кімнатах, міркуючи кожен про своє.
День скінчився.
18
Ранок лагідно зазирнув до будинку, неначе цікавлячись, якому це ледареві постіль здається приємнішою за сонячне світло й чисте повітря. Один за одним гості почали пробуджуватися. Першим униз зійшов Симон. Потираючи заспані очі, він отримав у хазяйки чашку кави, відмовився від сніданку й повернувся до кімнати. Самопочуття було просто чудовим — він і не пригадував, коли востаннє прокидався таким бадьорим і сповненим сили, без жодних ознак похмільного синдрому, після якого йому завжди не те, що писати, а й жити не хотілося. Сьогоднішній день він збирався присвятити знайомству з містечком і його мешканцями, й на власні очі побачити те, у чому його переконували вчора Олеся з Яриною.
Поглянувши спросоння у вікно, Даромир нарешті побачив людей. Сміючись і щось вигукуючи, вулицею промчала зграйка дітлахів; потім якийсь худий чоловік проїхав на велосипеді, кинувши мимохідь погляд на вікна будинку. Помітивши Даромира, схилив голову в мовчазному вітанні. У мозку, ще сповненому залишками чудернацьких снів, раптом з’явилася кумедна думка — мешканці полишили свої схованки, уважно придивившись до прибульців і дійшовши висновку, що ті нічим їм не зашкодять. Неначе розпочався другий акт вистави й масовка висипала на сцену… Він непевно всміхнувся. Що за вигадки? Викинути це безглуздя з голови. Краще вийти на прогулянку.