Блукаючи затишними провулками, він чемно вітався з мешканцями й помічав у поглядах неприховану зацікавленість. Кілька чоловік навіть підійшли поручкатися з ним, і, незважаючи на їхній типово провінційний вигляд, здавалося, що вони чудово знають, хто він такий. Дивно, неймовірно, безглуздо — але факт. Слова Олесі в кафе ставали дедалі більше схожими на правду. Він не знав, дивуватися цьому чи ні… У будь-якому разі на запитання «як?» і «чому?» в нього не було жодної логічної відповіді. Симон знову вирішив, що це важить не більше, аніж усе інше. Це є, це насправді, а решта несуттєва.
Упродовж прогулянки він одного разу все ж почув звук автомобільного двигуна, але виявилося, що це машина того мовчазного хлопця, Даромира. Схоже, він теж вирішив ознайомитися з містом. Глянувши на його шикарну іномарку, що котилася назустріч, Симон подумав, що той, як і годиться володарям таких машин, занадто себе шанує, щоб ходити власними ногами, проте махнув йому рукою і чемно посміхнувся. Той відповів «біпом» клаксона та коротким вітанням із відчиненого вікна, після чого обидва продовжили свій ранковий моціон.
На одній із вулиць Симон натрапив на книжковий магазинчик, про який казала хазяйка кафе. Це був невеличкий металевий павільйон зі скляною вітриною й трафаретним написом над дверима: «КНИГИ». Неділя у розкладі була вихідним днем, це підтверджував і велетенський начіпний замок. Симон наблизився до дверей, глянувши на блакитну фарбу, що почала облуплюватися, та плями іржі під нею, потім подивився на аркуш паперу, приліплений до скла з іншого боку. Він гадав, що більше нічому не зможе здивуватися, проте напис усе ж примусив його засумніватися в задовільному стані власної психіки.
«Ковильці! Усі книги видатного майстра слова Симона Сича! У твердій та м’якій обкладинках!» — так було виведено на папірці червоним фломастером. Він дивився на оголошення, відчуваючи, що ноги стають неначе поролоновими, і зараз він гепнеться на цементні східці. Чудова була б картина — магазин із повним зібранням творів живого класика, прикрашений тілом непритомного автора під дверима. Восьме диво світу, туди його… Він нервово засміявся, уявивши собі це, і ще раз перечитав напис — зміст залишився тим самим.
Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками — усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало — здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?
Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?
Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай — його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» — можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові — існування якого він завжди цинічно відкидав — молитися, щоб це все не перетворилося на сон!
Гаразд. Хай там що — більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт — вишукувати причини. Його справа — писати книжки.