— Усі, що п-приїздили, — відповів дурник на його мовчазне питання. — Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.
— Боже мій, — прошепотів Максим і не почув свого голосу.
— Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…
Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.
— Бо вони ставали іншими, — повторив він Гришкові слова. — Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, — була власна відповідь.
Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…
Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.
Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?
— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!
Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?
Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.
— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…
Гришко похитав головою, насупившись.
— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?
Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.
Максим узяв його за руку й запитав:
— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?
— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.
— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.
— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!
— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?
— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…
Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.
24
Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»
На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.
Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.