Раптом дружина відсторонилася від нього. Вона дивилася кудись угору відсутнім поглядом.
— Щось сталося? — стурбовано запитав Даромир, підіймаючись на ліктях.
— Хлопчик… — прошепотіла вона. — Цей хлопчик…
— Що?
Реґіна поглянула йому у вічі.
— Той хлопчик, що живе у Ярини. Він лізе, куди не треба.
— Тобто?
— Ти виконаєш моє прохання?
Він сів на ліжку.
— Слухаю.
— Малого треба провчити, — мовила Реґіна лагідно. Вона торкнулася теплою долонею його щоки, і Даромир замружився від задоволення. — Провчити, бо забагато вже через нього клопоту.
— Ти хочеш, щоб я його вбив? — байдуже запитав Даромир, не розплющуючи очей.
— А й справді… Невелика для нас втрата. Любий, — підвівшись, вона поцілувала його у скроню. — Ти зробиш це?
— Звісно, зроблю, — спокійно відказав він, підводячись на ноги й приводячи одежу до ладу. — Де він?
— Там, де йому бути не слід… Ми покажемо.
Даромир попрямував до дверей, сповнений рішучості.
На порозі Реґіна гукнула його, і він озирнувся.
— Коли зробиш, повертайся до мене, — промуркотіла дружина. Повністю оголена, вона лежала на ліжку, підперши голову, і дивилася на нього білими як сніг очима.
— Обов’язково повернуся, — відповів він з усмішкою і вийшов з кімнати.
Даромир сів за кермо свого BMW і виїхав з узбіччя на дорогу. У свідомості панував цілковитий спокій. Зараз він знайде цього пацана, зверне йому шию, а тоді повернеться до своєї сім’ї, і далі буде, як у казках — «жили вони довго і щасливо». Ні, для чого звертати шию? Ось кращий варіант: він прострелить йому голову, зробить із неї друшляк своїм трофеєм, прихопленим з останнього поля бою. Він потягнувся до бардачка, і в руку впав приємно важкий парабелум. Не даремно ж він його прихопив? Про Артура вже можна забути, зате щеня отримає з цієї штуки кілька порцій металу, який умить позбавить його цікавості. А може, і його батько теж, якщо почне захищати свого вилупка.
Поодинокі мешканці, помічаючи його автомобіль, зупинялися і вказували рукою напрямок, у якому потрібно шукати хлопця. Даромир аж засміявся, побачивши таку одностайність. Як це чудово! Природний комунізм… їдучи вулицями Ковильця, він вдячно кивав головою до кожного із зустрічних і навіть почав насвистувати веселу мелодію.
26
Максим визирав назовні крізь щілину в дошках Гришкової халупи, напружуючи слух і зір. Вони вчасно зійшли з дороги, але схованка була досить умовною. До того ж він уже здогадувався, хто сюди їде, і від цієї думки ставало зовсім погано. Хоча, можливо, що це їхній сусід Даромир на своїй іномарці… Але в будь-якому разі той, хто наближався сюди, навряд чи був людиною.
Звук двигуна посилювався, за мить затріщали гілочки під колесами, й автомобіль опинився в полі зору. Максим застромив пальця до рота й до болю прикусив, аби не закричати, бо він бачив таткові «Жигулі». Усі надії розбилися вщент. А потім водій і його пасажир вийшли з машини — Яків і Марія.
— Погані! — прошепотів Гришко, припавши до іншої щілини. Але Максим тепер і сам це знав. Це не його батько і не його мати, і скоро він теж стане таким, якщо залишиться тут. Але куди він зможе втекти самотужки? Треба знайти інших людей — Даромира або письменника — і сподіватися… сподіватися, що вони виявляться справжніми.
— Відійди, люба, — долинув голос батька. Максим бачив, як він підійшов до багажника й наліг на нього своїми міцними руками. Машина зрушила з місця й покотилася до краю урвища.
— Ні, тату, — шепнув хлопчик, хоча чудово знав, що його справжній батько цього б не зробив. — Благаю тебе, не треба!
Передні колеса автомобіля з’їхали із землі й закрутилися над ямою. Потім «Жигулі» повільно перехилилися через край, неначе дивна гойдалка, й зірвалися вниз. Секунду було тихо, а потім пролунав розкотистий гуркіт і брязкіт скла, і луна прокотилася лісом. Марія засміялася й заплескала в долоні, поглядаючи вниз.
«Чого я чекаю?» — запитав Максим самого себе. Він уже побачив більш ніж достатньо. Сидіти тут було небезпечно — адже не можна сховатись у містечку телепатів.