Він тиснув на гачок, доки не зрозумів, що набоїв більше немає.
«Чудово, — промовив із минулого голос Артура. — Без сумнівів і без жалю. Прекрасна робота. Ти нам потрібен, чоловіче».
Пізніше були сумніви — але надто пізно.
«А якщо відмовлюся?»
«Тоді твої колишні колеги пізнають Даромира Люб’яцького не з кращого боку. Ти ж цього не хочеш?»
Він трусонув головою, відганяючи спогад. Який сенс знову це пережовувати? Так, він дозволив перетворити себе на вбивцю задля хвилини реваншу. Але чи була помста варта цього? Розстрілявши тих хлопців, Даромир не зміг повернути сім’ю, а лише занапастив власну душу, і попереду чекали тільки куля або в’язниця.
«Ти вбиваєш негідників, — знову промовив безтілесний Артурів голос. — Пам’ятай це. Вони нічим не кращі від тих шмаркачів». Але тепер йому було байдуже. Майже сім місяців минуло з того часу, п’ятеро людей полишили цей світ його зусиллями, і він відчував, що більше так не може. Він виконає для них це останнє замовлення, а далі… Що ж, якщо йому не пощастить вибратися з цієї багнюки живим, то пекло навряд чимось здивує.
Даромир з’їхав ліфтом униз, на перший поверх, і відкрив поштову скриньку. Так і є, великий конверт із цупкого кремового паперу. Затиснувши його під пахвою, він визирнув на двір. На майданчику коло під’їзду справді припаркований сріблястий «опель». Нічого дивного, його наймачі ніколи не кидають слів на вітер. Чи не збрешуть і щодо звільнення?
Він повернувся у квартиру і розірвав пакунок. Там була фотокартка якогось товстуна у профіль, аркуш паперу з надрукованим текстом, трохи грошей та ключі від машини. Даромир розклав усе це на ліжку, подивився, потім узяв листа. З нього випливало, що зображений на фото чоловік, який щось комусь заборгував, винаймає номер в одному з київських готелів. При собі має ключ від камери схову аеропорту «Бориспіль», де зберігається важливий кейс. Треба добути ключ, ліквідувати товстуна й повідомити Артура про завершення. Після цього залишиться тільки забрати з камери кейс і передати його «своїй» людині на Бориспільській трасі. Там він отримає гонорар за справу. От і все. Далі, якщо вірити телефонному дзвінку, Даромир вільний.
На зворотному боці фотокартки було виведене ім’я жертви: Сергій Семенович Тулін. Він довго вдивлявся в це обличчя. Незабаром воно має доповнити фотоальбом його пам’яті, і цього разу повинно бути на останній сторінці.
Що ж, Даромир сподівався, що вони будуть грати за правилами, бо більше йому не було на що сподіватися.
З
— Гей, падло! — гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. — А ну стій! Куди це ти зібрався?
Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде — ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.
Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…
Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.
Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.