— Гадаю, тепер можна поміркувати над нашим становищем, — сказав Симон, оглядаючи компаньйонів. — Можливо, знайшовши пояснення тому, що відбувається, знайдемо й вихід? Що бачив кожен із вас?
Максим розповів їм про зустріч із дітьми на спортивному майданчику, про слова місцевого дурника, про повернення матері й нарешті про автомобільний цвинтар. Його голос був утомленим, як у старого діда, що переповідає онукам історію свого життя, а очі дивилися крізь слухачів. Як швидко все сталося… Ще вчора життя було простим і зрозумілим, а сьогодні він опинився в якомусь жахливому світі, де все шкереберть, і де він утратив останню рідну людину. Скінчивши розповідь, хлопчик затулив обличчя долонями й заплакав.
— Співчуваю, — озвався Симон. — А може, треба було залишити все, як є? Може, якби ми прийняли те, що нам пропонували, нічого подібного не сталося б?
— Що ви мелете? — витріщився на нього Даромир. — Ви що, сліпий, нічого не бачите навколо?! Нас же зваблювали підробками! Як у тих клятих фільмах про інопланетян, що можуть перетворитися на будь-кого… Ці створіння не збиралися нас втішати або влаштовувати рай на землі — їх цікавили ми самі, а не наші почуття. І вони майже отримали те, чого хотіли…
Він коротко розповів про зустріч зі своєю сім’єю, і як зрештою дружина наказала йому вбити хлопчика. Яким природним видався йому тоді цей наказ… Неначе вона послала його у магазин по хліб. Звісно, адже найлегший шлях захопити слабкий людський розум — зіграти на його бажаннях і почуттях — горі, розчаруванні, незгоді з самим собою. Особливо в тих, кого доля загнала в глухий кут. Саме такі люди й цікавили мешканців містечка. І, напевно, лише такі й могли сюди потрапити. Аутсайдери.
— А мені тут починало подобатися, — пробурмотів письменник. — Я вже навіть збирався залишитися…
— Як і всі ми.
— Боже, невже ніхто більше не знає про це місце? — Симон скочив на ноги й почав міряти відстань від стіни до стіни. — Як це можливо? Це ж не Америка, де міста-привиди на кожному кроці, це ж УКРАЇНА! Яким чином…
— Не знають, — похитав головою Максим. — Бо Ковилець не існує для більшості людей. Він існує тільки для таких, як ми. От і все.
— Все? І що ж нам тепер робити?
— Якраз це ми й вирішуємо, — Даромир підійшов до вікна. Ще півгодини, і стане зовсім темно. Він не знав, що гірше — сидіти тут і чекати, поки асимільовані мешканці вдеруться до будинку, або ж ризикнути пробиватися назовні. Але навіть якщо станеться диво і вони знайдуть ту стежку, про яку казав хлопчик, чи далеко зможуть утекти? У лісі вже зараз за десять кроків нічого не видно, а блукати там уночі — абсолютне самогубство. Ця дилема загрожувала їм поразкою в обох випадках.
— Гадаю, нам краще залишитися тут, — нарешті промовив Даромир. — Принаймні до ранку. В лісі зараз може бути ще небезпечніше, а школа — це все ж надійніший прихисток.
Максим звівся на ноги.
— Дивно, — мовив він. — Я більше їх не відчуваю. А ви?
Симон похитав головою. Даромир прислухався й зрозумів, що шепіт Реґіни зник зі свідомості. Виявляється, він так призвичаївся до нього, що перестав звертати увагу. Ззовні теж панувала цілковита тиша.
Максим наблизився до Даромира й визирнув у вікно. Лише порожній стадіон із навислим над ним склепінням лілово-червоного неба, і жодного вогника навкруги. Ніяких ознак присутності істоти також не спостерігалося.
«Куди вони поділися?» — подумки запитав він сам себе.
За їхніми спинами Симон відповів:
— Хіба потрібен натовп, коли з цією проблемою може впоратися навіть письменник?
Хлопчик відчув, як його кров умить скрижаніла. Він почав поволі повертатися, і наступної миті Даромир поруч із ним сіпнувся й захрипів. Звівши погляд, Максим побачив, що Симон устромив тому долоню в потилицю і продовжує просовувати її все глибше. Очі письменника були білими й сяяли, як зорі.
Максим закричав, шокований несподіваним розвитком подій. Він кинувся вбік, але перечепився й упав. Симон, зловісно посміхаючись, повернувся до нього, підняв руку вгору, і ноги Даромира зависли у повітрі. Тіло звивалося в корчах, із горла чулися хрип і булькотіння. Пістолет із глухим стукотом випав із-за пояса, і письменник ногою штовхнув його до хлопчика:
— Давай, стріляй, малий. Якщо вважаєш, що це тобі допоможе.
Голова Даромира почала деформуватися, перетворюючись на желеподібну мішанину пухирів, потім стекла з руки Симона, і тіло впало додолу. Але він був усе ще живий. Руки помацали навколо, потім відштовхнулися від підлоги, підводячи тулуб у сидяче положення. Те, що було головою, почало набувати попереднього вигляду, начебто вливаючись у невидиму форму. За кілька секунд він знову став точнісінько таким, як і раніше — за винятком білих очей.