— Прошу, — пропускаючи професора поперед себе, Ре показав рукою в напрямку ближніх дверей.
Потім він вийняв з кишені пластинку і вставив її у вузьку щілину. Долоню другої руки з розчепіреними пальцями приклав до невеличкого темного віконця, і тільки тоді двері зрушили з місця. Поповзли вгору…
За кілька хвилин вони опинилися в кабінеті із стерильно-білими стінами, із спеціальним химерним кріслом посередині, схожим на стоматологічне. Напроти нього стояло ще кілька звичайних, м’яких.
— Сідай, професоре… — Ре був одна люб’язність.
Горбатов потяг до себе ближнє, м’яке, та хірянин перепинив його.
— Ні, туди, — показав на спеціальне.
— Для чого? Чому?.. — кров відхлинула від обличчя й воно стало білим, білим.
— Не турбуйся… Ти ж влаштовуєшся на роботу, а в нас є секрети, котрі ніхто із чужих не повинен знати. Ми шкоди не зробимо, але витік інформації ми зобов’язані попередити. Ми запрограмуємо тебе так, щоб про те, що будеш робити тут, ніхто й ніколи не довідався.
— Я нікому не скажу… — подався назад Горбатов, і тут же наштовхнувся на залізні пальці охоронців. Звідкілясь з’явилися ще кілька чоловік в білому, і він опинився прикутим до крісла. Його руки, ноги й груди — усе схопили міцні й безжалісні захвати.
В глибині душі сумніваючись в правильності своїх дій, професор із силою, намагаючись розірвати пута, напружився, смикнувся… В розпачі закинув голову назад і… відчув легкий укол в плече. Обм’як. Стало хороше, навіть холодні жаб’ячі обличчя визивали симпатію.
— Заплющ очі й розслабся, — чужий голос звучав доброзичливо і навіть пестливо. Здавалося, що його готують в жертву хірянським богам, і зараз улещують, укоськують, аби він не гнівав їх своїм ображено-нещасним виглядом, коли покладе професорську голову на їх камінний олтар, і це не лякало. Навпаки, він блаженно відключився від реального світу й занурився в приємне тепло ще незвідано-вічного спокою. Ні один звук не досягав його слуху, ніщо не турбувало.
Тілесного болю не відчував, лише душа краялась на якомусь дикому роздоріжжі, не знаходячи прихистку. Була синь неба й моря, зелень гір… Либонь, одного не вистачало — снігу…
І чому зелень гір, а не камінь?..
Поступово поверталося усвідомлення того, що довкіл люди і він їх розуміє…
— Як почуваєшся, професоре? — Ре посміхнувся.
— Нічого, — Горбатов здвигнув плечима. Йому подобалось ось так лежати й спостерігати сіро-зелених, що не без цікавості схилилися над ним. Нехай…
— Піднімайся, — хірянин в білому халаті допоміг йому зіп’ятися на ноги. — Тепер професором будеш тільки неробочому місці. Поза ним ти заблокований. В цей час будеш знати тільки їжу та жінку… — голубі очі хірянина Іронічно примружились. — А цього добра у нас хоч відбавляй. Ми їх спеціально вирощуємо…
Не вникаючи в суть мовленого хірянином, Горбатов згідно кивнув головою.
Мідноликі охоронці разом із Жі обережно взяли його попід рук й повели геть, за що він був вдячний — втомлений пережитим і внутрішньо умиротворений, на більше почувався нездатним.
Вони довго піднімалися ліфтом вгору і Горбатов ніяк не міг збагнути, чому, адже ззовні будинок був не більше трьох поверхів.
Коли кабіна зупинилась, всі вийшли у вузький довгий коридор. Пройшовши по ньому з десяток метрів, зупинились біля дверей під третім номером. Жі вклав в руку професора теплу, вузьку пластину й допоміг вставити її у двері.
— Це ваш код, а тут житло, — пояснив.
Воно було із двох кімнат. Одна з них нагадувала нору для сну — спартанське ложе займало майже весь нижній простір. Друга було квадратна, з круглим столом I чудернацькими кріслами посередині. Прямо перед собою побачив чотирикутник затемненого вікна, лівіше якого виднілося вмонтоване в стіну велике, неначе екран, зелене скло.
— Це Інформатор, від нудьги… Тут державна інформація, — уточнив Жі і натис лівий виступ нижче екрана. Горбатов відсахнувся, — прямо перед ним на склі у весь зріст вигулькнув хірянський диктор з рикаючим, розкритим ротом.
— А це розважальна програма, — натис правий крайній виступ, і загадково посміхаючись, мовчки розвалився в кріслі.
На екрані з’явилося зображення приміщення, що нагадувало собою щось середнє між вишукано обладнаним малим гімнастичним залом І спальнею королеви. Тут було усе: кругле, розкішне ложе п’ятиметрового розміру, пухові мати на полу з виступами різної форми й висоти, і сплетіння перекладин та химерних спортивних снарядів незрозумілого для нього призначення. Воно подвоювалось міражем у дзеркальних стінах і казково перепліталось.