Із літака, що наче вертоліт без лопастей, плавно опустився у центрі залитого сонцем майдану, вийшла група до п’ятдесяти чоловік. Вони наперебій загаласували, показуючи у бік високих териконів скам’янілої бурої породи на околицях міста, що явно псувала довколишній пейзаж своїми незугарно-дикими формами.
Екскурсовод знервовано-збуджено засмикався, замахав руками, показуючи пальцями у протилежний бік, на химерні будівлі у центрі міста, тільки туристів хвилювало інше, і він зморено відійшов від них. Саркастично усміхнувся, мовляв, випустять пар і все стане на свої місця — не перший раз…
Звичний прийом спрацював без осічки. Вгледівши привітні обличчя напівоголених біориків, прибулі радісно заклацали маленькими фотоапаратами, намагаючись пильніше розгледіти й зафіксувати на пам’ять незвичну сексуальність мідноликого дива. Ті ж були раді — безсоромно демонстрували свої форми тіла кожному на вибір. І самі в накладі не залишалися — розрахунок відбувався на місці. За цим пильно слідкували сіро-зелені.
Екскурсовод із жаб’ячим обличчям користувався нагодою:
— Перед вами молоде, щасливе покоління півострова й однойменної держави. Хоч ваше суспільство ізолювало нас від себе, створило тут резервацію й назвало її заповідником-державою минулого, ми своїм життям стверджуємо здатність нашої системи до виживання. Ми не тільки вчорашнє, а й майбутнє; докажемо, що ми є, були й будемо… І ми переможемо! — виголосивши тираду, він полегшено видихнув.
— А переселятися до вас можна? — підняв обидві руки вверх згорблений дідок, що не зводив з біориків бляклих очей.
— Хоч сьогодні, — зрадів екскурсовод. — Ми надаємо політичний притулок усім, хто цього бажає. Ми тут усі рівні й маємо одинакові права — фабрики, шахти, заводи і все інше багатство належить народу, котрий під керівництвом свого виразника й захисника, партії Колективного порядку, досягає все нових і нових висот… Слава партії Колективного порядку!.. Хай живе партія Колективного порядку!..
Поки він патякав, дідок, а за ним і парубійко до двадцяти років, протислися ближче й шепнули:
— Ми хочемо залишитись…
— Не відходьте від мене, — почули у відповідь. В руках екскурсовода з’явився маленький передавач. Продовжуючи жестикулювати й вигукувати лозунги, він натис червону кнопку.
— Кінчай агітацію, — показуй пам’ятки, — півголосом, але досить чітко висловився блідолиций чоловік в легкому білому напиналі. Його підтримали майже усі туристи й екскурсовод осікся…
Група направилась до музею великого рульового партії Колективного порядку Ле Ні. Вступаючи в протиріччя із внутрішнім змістом, своїм зовнішнім архітектурним оформленням він явно претендував на лідерство в розвитку цивілізації — модерний різновид бетону, скла і легкі повітряні форми відтворювали фантастичні пориви сьогодення, а експозиція, що проглядалася крізь скло, нагадувала давній період становлення людства. І було незрозуміло: чи це прорахунок архітектора, чи це його бачення світу.
В цей ранішній час біля входу в музей було чомусь людно, і ніхто не звернув увагу на трьох чоловік із спортивними сумками через плече, що, переморгнувшись, відстали від групи й змішалися з місцевими жителями. Вони пильно зирили за екскурсоводом, що справно, мов диригент, задавав тон — пропускав туристів у навстіж розчинені двері й утримував біля себе парубійка з дідусем.
Коли останні бажаючі попасти в музей ще товпились у дверях, до входу на великій швидкості під’їхав легковик продовгувастої форми. Його корпус розкрився й екскурсовод підштовхнув своїх підопічних.
— Сідайте… — Його жаб’яче обличчя світилося справжньою радістю. По очах було видно, що перший успіх окриляв, вселяв надію…
Машина, прийнявши в себе переселенців, зникла так само швидко, як і з’явилась.
Через годину звеселілі туристи вийшли й гамірною юрбою направились до старовинного особняка, що височів над химерними виступами покрівлі неподалік, і тільки вони зникли, на голови перехожих опустилися кийки мідноликих охоронців. У своє задоволення перекочуючи горами біцепсів, вони з гиком висипали з бокових під’їздів музею.