Кошман, не даючи опам’ятатися Гарцману, схопив його за руку й, лавіруючи серед охоплених жахом перехожих, потяг за собою. Вирвавшись з майдану, вони пірнули в провулок, де повинен був стояти автомобіль. Побачили його, коли вже й надії було мало. Запилюжений, неначе тільки-но приїхав, він стояв під якимось накриттям.
Уздрівши перед собою закривавленого Кошмана, що важко дихав, хірянин осудливо, із жалем похитав головою. Ні про що не розпитуючи, широко розкрив дверці й, коли обидва прибулі опинилися на сидіннях, зайцем запетляв поміж будівель.
Розділ IV
СЮРПРИЗ ГРІМА
Низькорослий чоловічок у старезному пальто й таких же незугарних черевиках на босу ногу ідеально вписувався в торчкувато-гостре каміння, що обрамляло дорогу після розгалуження над безоднею. Коли машина стишилась, Кошман з Гарцманом сприйняли постать за камінну скалку і тільки пильне око господаря цих місць запримітило в ній людину.
Зупинившись і давши задній хід, Грім відкинув верх автомобіля.
— Залазь, — запропонував обірванцю місце в машині, але той, насторожено вдивляючись в незнайомих пасажирів, продовжував стояти. По всьому було видно, що від цієї зустрічі добра він не ждав.
«До сорока градусів сягає, а він в пальто…» — відчужено-холодно мелькнула думка у збудженому мозку Кошмана — безглузда смерть Жука змінила не тільки його пошрамоване обличчя, а й душу — ненависть і бридке презирство до цієї планети розтинало груди.
— Це свої, — Грім підбадьорливо-змовницьки кивнув на заднє сидіння, і тільки після цього чоловічок на диво легко заскочив в середину. Змахнувши полами, як птах крилами, він опустився на вільне місце. Світляними очима ковзнув по Гарцману й зупинив свій погляд на обличчі Кошмана. І тут же відвів… Під тонкою сіро-зеленою шкірою ворухнулося жовно.
Благополучно опустившись з машиною разом у підвал Гріма, Кошман з Гарцманом полегшення не відчули. Смерть Жука стала поганим провісником — зловісне передчуття посилювалося з кожним поглядом Гріма, що, мов рентгеном, просвічував їх наскрізь.
Залишивши виснаженого хірянина в машині, Грім звелів їм піднятися й запросив до кабіни ліфта, а коли вони разом підійшли до кімнати, де залишили свої речі, відчинив двері й пропустив їх вперед.
— Заходьте й чекайте… — не переступаючи поріг, повернувся назад.
Кошман з Гарцманом полегшено зітхнули і розслабились.
Виймаючи вистріляні обойми, Кошман направився за новими. Їх спакували на совість: гранатомет, багатодульні кулемети залпового вогню, міни й гранати з напалмом — усе було добротно вкладено у вигляді спортивного причандалля. Зараз там було пусто. Відчувши пастку, Кошман з пістолетом в руках кинувся на двері.
— Відкривай!.. — затарабанив кулаками й рукояттю, а не почувши відповіді, приготувався до стрільби і став повільно відходити назад.
— Допомогти? — голос Гріма за спиною змусив підскочити. Прямо із стіни, що слугувала й екраном, на них в притул дивилися двоє хірян — масивний, як ведмідь, Грім, і мізерний сіро-зелений чоловічок із жаб’ячим обличчям.
— Що це значить? — Кошман був у нестямі.
— Це ти мені відповіси… Зрозумів? — холодно-спокійний голос хірянина остудив обох.
— Я не розумію…
— Прийдеться… Попереджаю: хоч раз вистрелиш — розчавлю…
Екран потемнів. Зверху над ними щось загуло й стеля стала невмолимо опускатися донизу, від чого Кошман з Гарцманом, не наважуючись стріляти, заметушились, застукали рукоятями пістолетів по стінах і дверях.
— Стій, стій… Випусти, побалакаємо…
— Хто ви й що вам тут треба?
— Я сказав.
— Ні, Кошман… Ти ще скажеш.
Стеля продовжувала опускатися, і тільки тоді, коли вони впали під її тиском на коліна, вона зупинилась.
— Думайте, — тихо звелів Грім.
Скільки часу пройшло з тих пір — ні Кошман, ні Гарцман не пам’ятають. Для них він тягнувся безкінечно…
— Пити, пити… — шепочуть потріскані губи, а жорстка підлога, немов катуючи їх, боляче давить на вразливі місця. Задуха, темінь і безвихідь долучають своє.
— Відкрий… Ми усе скажемо, — Гарцман методично-тихо стукає у двері важкою рукояткою пістолета.