— Ну й що?
— Радіаційний фон в будинку інспекції і в музеї небезпечний для життя. Це ненормально.
— Що це?
— Покійний Жук бачив там Горбатова.
— Ти впевнений, що він в інспекції?
— Я впевнений в іншому: там не тільки інспекція й музей. Не виключено, що під їх дахом знаходиться щось більш серйозніше… Там така радіація, неначе в середині знаходяться розкриті ядерні боєзаряди.
— І тому ти сколошкав усю комуну?
— У мене другого виходу не було.
— Авжеж…
— Ми люди дії, а ви хочете дочекатися, поки Тхо усіх вас відправить в пекло…
— Це наша справа, а ти відповідай за себе, — відрізав Грім. — До речі, ти маєш зв’язок із Землею?
— Зараз ні.
— Як маєш передати дані про нас?
— З космічного корабля.
— Що потім?
— Сюди прилетять інші кораблі.
— Передачі з Землі можеш приймати?
— Так, якщо вони призначені для нас.
— Що з ними робити? — Грім повернувся до сіро-зеленого, наче той служив йому радником.
— Поки ми повернемось, нехай посидять у першому боксі — це для них корисно й безпечно, — чоловічок ледь-ледь примружив очі.
— Добре, — погодився Грім, і в бік Кошмана з Гарцманом: — Одягайтесь, — дав зрозуміти, що розмову закінчено. Як доказ цьому, до кімнати зайшов ще один тутешній житель. Середній зріст, непевний колір шкіри й розпливчасті риси обличчя робили його невиразним, безликим. Серед натовпу, чи просто на вулиці його можна було б признати в кожному, на кому зупиниться зір. І це мало свої переваги. Особливо тут, у цій ситуації, — подумалось Кошману.
Прийнявши з рук хірянина зеленисту одіж, вони поспіхом прикрили грішне тіло. Опісля, під проводом Гріма ліфтом піднялися вгору й опинилися не то на горищі, не то в давно забутій коморі, але від цього спокійніше не стало. В безладді розкидані незнайомі старі речі, жорсткі нари попід стінами і щось схоже на маленьке віконце з ґратами, в яке пробивався маленький сонячний зайчик — усе лише підсилювало відчуття тривоги і чогось непоправного.
— Сюди можуть завітати агенти спецслужби, тому сидіть тихо, — Грім був небагатослівний. Показавши їжу й воду, ступив за поріг.
— Грім! Віддай зброю. Так буде надійніше.
— Не думаю…
Розділ V
НАПАД
Слизька, напівпрозора рожева маса тихо заполонювала весь вільний простір — міжгір’я, ущелини; заповзала в щілини, під каміння, покривала воду. Яскрава зелень розчинялася в ній, а будівлі і вся поверхня півострова розм’якали, зберігаючи форму лише завдяки своїм внутрішнім, закритим конструкціям і природнім силам. Але й вони поступово слабли, не в змозі протистояти підступній силі, і Зіг задвигтів, заклекотів нутром своїм, неначе мобілізовував себе на боротьбу із цим ласкавим монстром, що своєю плоттю і всеїдністю нещадно поглинав усе живе й неживе — хіряни й тварини, котрих ніжно-тиха стихія захопила на відкритій місцевості, задихалися, падали й повільно, без крові, танули, швидко зменшуючись в розмірах. Як господня кара, рожева слизь неслась півостровом, не минаючи ні живих, ні мертвих.
Кошман з Гарцманом прокинулися від незрозумілих и ударів знизу — дім тремтів, готовий розсипатись, мов картковий будиночок. В кімнаті безперестанку усе кудись рухалося, пересувалося із кінця в кінець. Навіть важкі нари, і ті їздили від стіни до стіни, а більш легкі предмети то тікали від них попереду, то навпаки, налітали на землян, залишаючи після себе синяки й подряпини.
— Землетрус!.. — Істерично закричав Гарцман, з усіх сил намагаючись втриматись на своєму ложе, як наїзник на брикливій коняці.
— Який в біса землетрус?! Ми на Хірі, — Кошман намагався зробити те саме.
— Треба скоріше вибиратись звідсіль! — Гарцман кивнув на вихід з кімнати.
Не відаючи, що відбувається за стінами, він із усіх сил направив свої масивні нари на двері.
— Разом!.. — Йому допомагає Кошман, тільки, на їх щастя, з того нічого не виходить, і вони отримують ще по кілька чималих синців.
Через три-чотири хвилини гуркіт і двигтіння стихають, й хлопці безсило падають у свої жорсткі постелі.
— Що це було? — Гарцман через силу намагається зіп’ятися на ноги.
— Подивись у вікно, — Кошман перев’язує ганчіркою розбите до крові коліно.
Вони разом тягнуться до маленького квадратика, тільки там, крім ніжно-рожевої поволоки нічого не видно. Навіть правий кут двору, що так добре проглядався перед сном, І той зараз був закритий від їх очей.
Коли хіряни залишили їх тут одних, вони досконало вивчили і приміщення, і простір за вікном, а зараз навіть кам’янисту поверхню Хіра, до якої можна було б дотягтися рукою, і ту не видно було. Всюди, мов живий, в’юнився рожевий кисіль. Тільки товсте скло і міцні стіни захищали їх від негоди — так думалось.