— Прикрий… — Кошман підняв гранатомет.
На глухе гуготіння кулемета почулися панічні крики, стогін, а коли там же, один за одним пролунали потужні вибухи і два стовпи вогню піднялися вгору, немов поверхня заворушилась — з-поміж диму піднялося ще кілька небачених досі потвор-мутантів і, перелякано рикаючи на всю потужність своїх нелюдських легень, живими факелами понеслись під уклін. Там, не втримавшись на своїх коротких лапах, вони із страхітливим ревом зірвалися і разом з камінням погуркотали вниз.
— Швидше!.. — Кошман схопився на ноги. Згинаючись, вони важко побігли по вершині гори, що рівною стіною обривалась над піщаним берегом моря. Там, внизу проглядався темний вхід в печеру, звідкіль вискакували на світло й нагло роззиралися з перекошеним від люті обличчям мідноликі велетні і розгублені сіро-зелені.
— Гранати!.. — Кошман проявляв завидну оперативність.
Перед печерою загиготіло полум’я. Хтось застогнав, закричав і відчайдушно-жалібно позвав на допомогу.
Кошман дав команду спускатися. Чіпляючись за виступи, рушив першим.
Внизу нуртувало пекло… З нього, а вірніше, з лівого кута входу в печеру, що менше всього охоплювався полум’ям, раз за разом вискакувало кілька мідноликих. Опинившись за межами вогню, вони ошаліло хапалися за зброю й стріляли невідомо куди. Від цього гармидер і жах смерті в навколишніх лише посилювався й вони в паніці робили те ж саме.
Відірватися від теплого каменю, до якого астронавти прилипли, їх змусила небезпека загинути в цьому безладді — справа і зліва щось постійно вибухало, рвало породу і тільки їх п’ятачок ще милувала доля. Кошман направив гранатомет на видимий кут печери й натис спуск. Поспіхом перезарядивши, повторив постріл в скопище мідноликих, що під командою опасистого сіро-зеленого почали збиратися неподалік. Це допомогло — стрілянина стихла, а крики і команди поодиноких сіро-зелених злилися з виттям божевільних…
Астронавти зіп’ялися на ноги.
— Кошман!..
Він вражено обернувся. Учулося, що то вже прилетіли земляни на виклик маяка, але тут же опам’ятався, — перед ним стояв закіптюжений, із своїм незмінним помічником, Грім.
Розділ XI
ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗЕМЛЕЮ
— Усе. Ми виграли… — Гарцман злорадно усівся за бортову лазерну гармату з екраном локатора кругового огляду — це було його звичне місце.
— Дай Бог… — Гріма щось непокоїло.
В цей час космічний корабель з двох боків освітився яскраво-сліпучим світлом і різкий голос гаркнув у надпотужні мегафони:
— Інопланетяни!.. Вийдіть із корабля, інакше знищимо вас. Рахуємо до трьох: один…
Екран висвічував конусоподібні установки, біля яких в сповільненому темпі рухалися тіні. Не гаючись, Кошман включив автоматичну систему наведення і рвонув ручку управління вогнем на себе. Космічний корабель бризнув смертельним вогнем. Під його тиском вода закипала, а камінь розсипався в попіл.
— Дякую, — Кошман був небагатослівний. — Це війна…
— Проти Тхо… — уточнив Грім.
— Все одно, негаразд…
— В тебе є інша пропозиція?
— Зараз треба готуватися до найгіршого — нас можуть дістати бойовою ракетою.
— До цього часу встигнуть підійти сили безпеки Хіра, — Грім в цьому був впевнений.
— Можливо, — двозначно відповів Кошман, — а поки що будемо чергувати.
Пильнуючи за поверхнею Хіра, астронавти не випускали з виду й хірян, що ледве трималися на ногах — не спали, мабуть, кілька суток. Коли ж у м’яких кріслах солодка знемога розслабила їх зморені тіла й вони заплющили очі, Кошман кивнув Гарцману у бік пульта управління космічним кораблем. Той, спішно зайнявши крісло командира корабля, з радісним хвилюванням включив комп’ютер на пошук зв’язку із Землею. Обидва напружено чекали…
Забувши, де вони і для чого, Гарцман з Кошманом читали одними очима: «У нас зникає озон. Міста перетворюються в багатоповерхові кладовища, а поверхня Землі в пустелю. Зникає життя… Просимо допомоги…» Комп’ютер ще раз і ще раз механічно видавав один і той же текст і координати Землі, їх Землі… Космічний Центр на позивні корабля не відповідав.
— А-а-а… — Гарцман завив диким голосом і щосили став колошматити комп’ютер кулаками.