Выбрать главу

майже нічого не розуміли.

а місцеві, зі свого боку, ледь розуміли їх.

* * *

тут було спекотно.

над дорогою закружляли орли.

ми вирішили, що вони — це втілення єдиного

Великого Орла.

і якщо хоч один над нами — це знак:

ми йдемо правильним шляхом!

успіх нам було гарантовано:

ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.

наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.

а потім у Луїзіані.

ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом

і були високо-високо,

далеко внизу, під нами, на сонці виблискувала річка,

нею пливли малесенькі пороми.

і тут машина заглохла

й покотилася вниз. задом.

вісімнадцятиколісна вантажівка з причепом:

БУ-У-У-У-У-У-У-У! —

ледь об’їхала нас, прогудівши басом,

від якого ми мало не повсиралися.

на щастя, за кермом був саме Сімон.

і того разу навіть без мобільного!

він миттєво роздуплився,

перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.

ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.

3

паралельні підрахунки показали:

якщо ми збираємося подорожувати рівно півроку,

то маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день.

на чотирьох. точніше, на п’ятьох — із Росінантом.

із дизелем для нього,

якщо поза Штатами олії не буде.

я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.

де, питається?

здається, на півночі на запчастини.

потім на ремонт під Атлантою.

на відеокасети для дівчат.

плюс таки ж місяць їли.

Аліса знайшла роботу для себе й Момо

за п’ятнадцять хвилин. от вам хрест!

у ресторані у Французькому кварталі.

ми з Сімоном витратили на пошук

аж цілу годину. как страшно жить!

відбудова після урагану Катріна.

і тієї ж ночі ми вже мали де жити.

якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.

панки на вулиці

спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,

а ті — до волонтерської організації

Common Ground.

ми оселились у нашому Росінанті

під школою, де жили волонтери,

але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:

заробляли на подорож і запчастини для машини.

до нас поставились із розумінням.

ми користувалися душем, безкоштовно їли,

тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними

чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,

а частіше — на поденну працю (ми з Сімоном)

чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).

(зі щоденника)

15 квітня 2006

а я тут у Новому Орлеанi підробляю нелегалом — тре троха грошей на подальшу подорож.

ех, чудо, а не місто.

треба б уже знову писати статті, і взагалі багато всього накопичилось — але шо дєлать, коли і про минуле не написав, i теперішнє вирує.

живемо в цілком негритянському кварталі. знову пригадав суперечки з расистами… от я тепер працюю на негрів — офiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.

i не думав, що місто досі настільки НЕвiдновлене. тут іще й кінь не валявся.

«дєвочькі, я в шоці».

приблизно те саме казали всі. хай іншими словами.

минуло вісім місяців після урагану —

а на дорогах досі стоять човни,

електрики нема (у школі працює генератор),

повалені дерева досі там, де впали.

і порожньо.

напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.

звичайно, не все місто так постраждало.

це бідний негритянський квартал.

і я б не дивувався, якби такий бардак

був в Україні. але ж такі багаті Штати!

як каже один із волонтерів,

уряд, гадина така, має ресурси,

щоб швидко збудувати за кордоном військову базу

завбільшки з місто —

але не на те, щоб відновити один міський район у своїй країні.

політичного навару менше, ага.

Common Ground була навіть не оазою,

а Багдадом серед пустелі.

триста-чотириста студентів,

пєсні под гітару, пляскі до утра.

вчотирьох ми заробили заплановані

три тисячі доларів на диво швидко —

буквально за два-три тижні.

ми з Сімоном переходили

з однієї поденної роботи на іншу,

від боса до боса, поки не зупинилися

на одному чудовому здоровенному негрі