майже нічого не розуміли.
а місцеві, зі свого боку, ледь розуміли їх.
тут було спекотно.
над дорогою закружляли орли.
ми вирішили, що вони — це втілення єдиного
Великого Орла.
і якщо хоч один над нами — це знак:
ми йдемо правильним шляхом!
успіх нам було гарантовано:
ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.
наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.
а потім у Луїзіані.
ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом
і були високо-високо,
далеко внизу, під нами, на сонці виблискувала річка,
нею пливли малесенькі пороми.
і тут машина заглохла
й покотилася вниз. задом.
вісімнадцятиколісна вантажівка з причепом:
БУ-У-У-У-У-У-У-У! —
ледь об’їхала нас, прогудівши басом,
від якого ми мало не повсиралися.
на щастя, за кермом був саме Сімон.
і того разу навіть без мобільного!
він миттєво роздуплився,
перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.
ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.
3
паралельні підрахунки показали:
якщо ми збираємося подорожувати рівно півроку,
то маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день.
на чотирьох. точніше, на п’ятьох — із Росінантом.
із дизелем для нього,
якщо поза Штатами олії не буде.
я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.
де, питається?
здається, на півночі на запчастини.
потім на ремонт під Атлантою.
на відеокасети для дівчат.
плюс таки ж місяць їли.
Аліса знайшла роботу для себе й Момо
за п’ятнадцять хвилин. от вам хрест!
у ресторані у Французькому кварталі.
ми з Сімоном витратили на пошук
аж цілу годину. как страшно жить!
відбудова після урагану Катріна.
і тієї ж ночі ми вже мали де жити.
якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.
панки на вулиці
спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,
а ті — до волонтерської організації
Common Ground.
ми оселились у нашому Росінанті
під школою, де жили волонтери,
але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:
заробляли на подорож і запчастини для машини.
до нас поставились із розумінням.
ми користувалися душем, безкоштовно їли,
тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними
чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,
а частіше — на поденну працю (ми з Сімоном)
чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).
(зі щоденника)
15 квітня 2006
а я тут у Новому Орлеанi підробляю нелегалом — тре троха грошей на подальшу подорож.
ех, чудо, а не місто.
треба б уже знову писати статті, і взагалі багато всього накопичилось — але шо дєлать, коли і про минуле не написав, i теперішнє вирує.
живемо в цілком негритянському кварталі. знову пригадав суперечки з расистами… от я тепер працюю на негрів — офiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.
i не думав, що місто досі настільки НЕвiдновлене. тут іще й кінь не валявся.
«дєвочькі, я в шоці».
приблизно те саме казали всі. хай іншими словами.
минуло вісім місяців після урагану —
а на дорогах досі стоять човни,
електрики нема (у школі працює генератор),
повалені дерева досі там, де впали.
і порожньо.
напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.
звичайно, не все місто так постраждало.
це бідний негритянський квартал.
і я б не дивувався, якби такий бардак
був в Україні. але ж такі багаті Штати!
як каже один із волонтерів,
уряд, гадина така, має ресурси,
щоб швидко збудувати за кордоном військову базу
завбільшки з місто —
але не на те, щоб відновити один міський район у своїй країні.
політичного навару менше, ага.
Common Ground була навіть не оазою,
а Багдадом серед пустелі.
триста-чотириста студентів,
пєсні под гітару, пляскі до утра.
вчотирьох ми заробили заплановані
три тисячі доларів на диво швидко —
буквально за два-три тижні.
ми з Сімоном переходили
з однієї поденної роботи на іншу,
від боса до боса, поки не зупинилися
на одному чудовому здоровенному негрі