минуло кілька тижнів.
усі сяк-так владнали свої справи.
напевно, я був найбільш збудженим. їхати!
(зі щоденника)
25 травня 2006
Спасибі новоорлеанському дому, підемо iк другому.
Таки сучі тут порядки. Оце недоїдаєш, недокурюєш, заощаджуєш — а потім влітаєш у штраф на двісті баксiв за неправильний лівий поворот.
Зате надибав біля смітника чудові, майже нові черевики, які там хтось навмисне для такого, як я, i залишив.
Мене досі часом смішить, а часом дратує, коли черговий американець із вікна свого дорогого джипа припускає, шо you must be rich[14], раз дістався з України сюди та їду далі.
Ха! З грішми дурний може.
Було б велике бажання and a little help from my friends![15]
Сімон годину цілувався за рогом,
Аліса мовчала й чимось була тихо заклопотана,
Момо нервово барабанила пальцями по склу,
я давив задоволену либу…
кожен у своєму стилі.
нарешті Сімон повернувся, сів за кермо,
і ми рушили.
відразу за містом у небі над нами
з’явився Великий Орел
у трьох-чотирьох іпостасях.
добрий знак.
«ну шо, перемикаємося на рослинну олію?»
Росінант закашляв години через три.
ми перейшли назад на дизель,
але було пізно.
є в цьому щось романтичне —
поламатись in the middle of nowhere.
по-нашому, в глибокій жопі.
було вогко й душно від боліт і близькості Затоки.
пекло східно-техаське сонце.
під ним ми штовхали машину хайвеєм чверть милі,
які Росінант не дотягнув до найближчої стоянки.
і мені так любо-любо стало:
відчув ностальгію за Україною й часами,
коли ми з дідусем і бабусею їздили Закарпаттям,
я був малий і сидів у восьмьорці,
яку бабуся з дідом от точнісінько так само штовхали дорогою.
на стоянці плюнув і з горя купив пива.
його ще довелося перелити в пластикову чашку
з написом «Кока-кола». добрі люди підказали,
ібо в Техасі, на відміну від Луїзіани, пити на вулиці — гріх.
продавщиця довго вивчає мій документ,
бо перед тим не хотіла продати алкоголь
без нього:
на вигляд не зрозуміло, чи я повнолітній.
— ой, дівчата, гляньте! у нас гість із the Ukraine! хлопчику! скажи там усім у the Ukraine, що ти зупинився в місці, якого навіть нема на карті!
ось, кажу.
земля повна бодгісаттв! у розпал розпачу
добросердий чоловік прийшов, привітав,
витирав наші сльози… ну, не цілував.
подлубався в нутрощах Росінанта й виніс присуд:
накрився вприскувальний насос.
казав, це як серце: серце — то теж насос.
(хто б міг подумати!)
штука дорога.
і ми її дістали.
дівчата поїхали до Г’юстона, до Алісиного друга,
щоб не стирчати на спеці в місці,
якого навіть нема на карті.
ми, мужчини, два ламери,
лишилися чаклувати над двигуном.
насправді це були чудові дні.
чудовий майже тиждень.
ми зрання й до ночі гралися
(в обох сенсах)
із машиною,
хоча самі не розуміли, що робимо.
бодгісаттва підвіз нас до автомайстерні й назад,
інший святий чоловік поїхав додому, привіз нам
гайкові ключі, яких нам бракувало, і подарував.
менеджер забігайлівки давав нам безкоштовно бутерброди.
Сімон намагався в магазині вчити мене
мистецтва шопліфтингу.
але щось я був нездібним учнем.
а вечорами ми сиділи попід стіною заправки,
читали рідери Маркса та Фромма, періодично міняючись книжками,
пили літрами безкоштовні газовані напої,
від яких відригували газ і перділи.
Сімон це назвав «вульгарний марксизм».
у тому районі — сказали нам місцеві —
більше алігаторів, ніж людей.
одного дня ми пішки прогулялися через болото до озера.
людей майже нема! Але:
— ей!
— ми просто гуляємо тут, по дорозі. у поля не заходимо.
— я розумію, але вуд епрішіейт іт[16], якби ви робили це поза приватною власністю.
що ж, повернулися. ідемо вже іншою дорогою. публічною, блін.
і тут у кущах щось шарудить і повільно, але впевнено суне з болота просто на нас.
— крокодил! — сміюся я, а в самого серденько тіпає.
виходить: худющий здичавілий лабрадор — красива дівчинка років трьох.