пом’ятими боками.
— усе, що ви бачите, — це я, — каже господиня. — ось, наприклад, тут — це я відчиняла двері, не помітивши поштову скриньку… а це я в’їхала задом у власний паркан… ви їдете в Мексику? ми з чоловіком їздили в Мексику. не в туристичну, ми хотіли побачити справжню Мексику. вона брудна. мені не сподобалося. мені подобається моя Америка.
ми з дівчиною стояли за спинами інших.
я ззаду легенько стиснув її плече,
притиснувся грудьми до її спини,
а вона просто-таки втиснулась у мене.
а потім ми поїхали на тест-драйв.
Сімон сидів за кермом і розхвалював машину,
двигун якої виявився кращим за зовнішність,
а ми сиділи ззаду і вряди-годи підтакували
між поцілунками —
її стегна на моїх стегнах.
увечері ми вдвох пішли до її друзів,
ті пригостили нас коноплею.
пам’ятаю пісню Джонні Кеша.
я подумав: Cash — cage[18], і побачив,
як його бас виростає в клітку,
клітка росте й росте,
на новоутворених ґратах одразу починає рости мох,
і цей процес триває безперестанку.
я не міг підвестися. вона сиділа на дивані,
я лежав у ногах, як великий пес,
обіймаючи її гомілки,
вона до мене всміхалась,
а я закохувався.
вона мала найгарнішу усмішку на світі.
минуло три роки.
раптом вона виринула нізвідки,
сказавши, що час їхати додому.
підвезла мене і сказала,
що так не можна.
у неї хлопець, він зараз не в місті.
— то отак ти й мандруєш: нова дівчина в кожному місті? — сумно запитала вона.
я мало не заплакав.
я думав, що не виказую своїх емоцій.
почався дощ.
— гаразд, іде дощ, ти змокнеш, їдь.
я сказав це так трагічно, що вона аж засміялася.
ми просто обійнялись, і вона поїхала.
наступного дня я таки подзвонив,
як ми й домовлялися три роки тому.
вона сказала по телефону, що переживала,
що я більше не захочу її бачити взагалі.
ми зустрілися,
вона показувала свої малюнки,
але в якийсь момент ми знову стали цілуватися.
вночі ми дивилися коміка Едді Іззарда, сміялись,
і я почувався щасливим.
я гладив її, став пестити,
і в якусь мить здавалося, що в обох
тіло таки до кінця візьме гору над совістю, проте:
— я тебе дуже хочу, але не хочу йти проти твоєї волі.
— це було б зґвалтування, любий, — відповіла вона та стала до самозабуття цілувати мене.
«мабуть, ніщо не надихає так, як повага», —
останнє, що подумав я, перш ніж теж самозабутися.
ні, більше нічого не було. бо це було б ну занадто підступно.
тим часом решта наших уже якось без мене
вирішила, що краще машину не купувати,
бо вона жертиме більше за нас чотирьох разом узятих.
та й після передчасної смерті любого друга Росінанта
жодна інша коняка його б не замінила.
у жодної з них не буде хмаринок на боках!
отже, будемо подорожувати без машини.
але я вже нікуди не хотів, серйозно думав залишитись у Г’юстоні.
мав довгу розмову з Сімоном.
той сказав, що я жалкуватиму,
та й чим би я на тій Техащині займався, крім стосунків?
а якщо it’s a real thing[19], я зможу повернутися,
і байдуже, через скільки часу.
я вірив, досі вірю: якщо двом людям і далі хотітиметься бути разом,
зустрітися можна завжди, будь-де на цій планеті.
тож було домовлено, що ми з Сімоном поїдемо автостопом,
а Момо й Аліса — через кілька днів автобусом,
і врешті всі зустрінемося в Мехіко.
оскільки довелося взяти частину спільного майна,
в рюкзак усе не влазило, і щоб прив’язати речі зверху,
я підло вкрав з дому, який мене пригрів,
два bungee cords — ґумки з гачками на кінцях.
останнього вечора ми з дівчиною сиділи на теплому асфальті.
звичайно, ні про що не домовлялися заздалегідь,
хоча я знав, що колись повернуся.
— як ти думаєш, якби я жив тут, ми б могли бути разом?
вона кивнула мовчки, мало не плачучи.
я ліг посеред порожньої дороги,
поклавши голову на її стегна,
і вона пестила мені волосся.
Аліса побажала, щоб між нами з Сімоном
«ніколи не стала жодна жінка та жодна дорога»,
ми ревно погодились
і вранці удвох рушили на південь.
пішли повільно.