кілька разів ми по півдня йшли вздовж розпеченої траси,
і перед очима пливло.
Сімон хотів зупинитись, я наполягав: іти, щоб не занепадати духом.
і врешті, звісно, завжди хтось підвозив.
жінка в придорожній крамничці подивилася на нас
і мовчки подарувала по півгалонній пляшці спортивного напою.
за чотири дні ми таки дісталися кордону.
в Сімона згоріли вуха, ніс, лоб і навіть щоки.
обличчя облазило. я ще такого ніколи не бачив.
мої губи, як завжди від емоційного чи фізичного стресу,
вкрилися герпесом, але потім встигли обвітритись
і тепер нагадували кору старого дерева.
на кордоні нас навіть не перевіряли.
на мексиканському боці Ріо Ґранде взагалі нікого не було.
утім, я сам повернувся на інший бік річки,
щоб здати міграційну картку в Штати.
американський офіцер не відразу зрозумів.
— тобто, ви прилетіли в Нью-Йорк?
— так.
— а тепер їдете в Мексику?
— так, я виїжджаю зі Штатів.
— що, назовсім?
— ну, практично назовсім.
офіцер видер картку з паспорта.
а тоді нервово:
— все, йдіть. ідіть! у Мексику!
і став робити руками жести,
як ото «киш! киш!» курам.
провів мене до пішохідного переходу,
відчинив хвіртку, випустив.
і ретельно замкнув за мною.
я пішки втретє перейшов міст.
на мексиканському боці досі нікого не було.
а отже, ніхто не знав, коли саме я в’їхав, і почали минати
мої передбачені візою двадцять п’ять днів.
(потирає руки) хе-хе, этого нам и надо.
таким-от чином 4 червня 2006 року ми опинились у Матаморосі.
вечоріло. поїли справжніх, не текс-мексівських тако,
помилувалися мексиканськими монетками
з Великим Орлом на гербовому боці,
я вжив і «дякую», і «бувайте» —
чи не єдині слова, які знав іспанською мовою на той час.
розклали намет на подвір’ї закинутої хати.
я вже засинав, слухаючи музику, що лунала віддалік —
народну пісню з характерним «ай-ай-аййй!», —
коли мене пройняло:
мрія, в яку я навіть не дуже вірив, здійснилася!
я ж тут!
Viva México cabrones![20]
5
(зі щоденника)
Перші практичні уроки іспанської:
Soy de Ucrania… no, no Australia! Ucrania. Europa oriental, sabes?
Si, si, es cerca de Rusia… pero no, no, no! — no es Rusia, es un país independiente[21].
ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кілометрів п’ять або десять,
але ніхто не зупинявся.
Сімон теоретично погодився з моїм концептом:
ліпше йти, ніж стояти з задертим пальцем.
з одного боку, психологічно легше, хай фізично важче —
хоч поволі, та все ж просуваєшся;
з іншого — водії можуть зупинитися
хоч би просто від зачудування: що за два чма таких повзуть?
нарешті ми не витримали й на останній заправці перед напівпустелею
почали просити підвезти. усі відмовлялись.
аж ось один дядько погодився, але за певну суму.
переговори, звісно, вів Сімон.
сторгувалися за двісті песо, зате аж до Поса-Рики,
що на Веракрущині. це був перший
і останній раз,
коли ми платили значну, не символічну суму за підвіз
(крім Куби, там тема окрема).
по черзі один із нас їхав у кабіні, а другий — у кузові пікапа.
у кузові краще. лежиш такий просто неба.
віє вітер. темнішає.
коли минали дорожній знак «Тропік рака»,
на мить згадався Генрі Міллер.
а потім під зорями! дивишся в них
і швидко рухаєшся на південь.
у кабіні ж дядько вчив мене іспанської.
— дивись! як називається тварина?
— ?..
— віслюк!
саме так я й почувався.
зате вже під кінець дня вперше цілком зрозумів
простий діалог. Сімон:
— ну як його іспанська?
— та шо.
— Пабло Неруда, ге?
— ага. майже.
дядько скинув нас під Поса-Рикою посеред ночі.
ми розклали намета в кущах, а що було душно,
Сімон запропонував залишити рюкзаки
зовні, під протидощовим тентом,
щоб нам було більше місця й повітря.
— ти певен?
— та тут нікого нема.
— ну, чорт із ним.
на ранок мого рюкзака не було.
може, це якось хворобливо,
але я відчув лише полегшення.
залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),
21
Я з України… та ні, якої Австралії! Україна. Східна Європа, знаєш? Так, так, це біля Росії… але ні, ні, ні! це не Росія, це незалежна країна (ісп.).