я піднявся до її кімнати, заліз до її ліжка,
геть роздягся, не дочекався й заснув.
прокинувся від того, що вона терлася внутрішньою частиною голого стегна об мої стегна, й одразу поцілував її в губи. ще не прокинувшись, уже потонув у поцілунку, опустив руку — дівчина теж була гола, зовсім гола й гаряча, вся гаряча, все тіло, гладенька шкіра. вона була дивом, вона активно віддавалася, притискала мене, прогиналася, підставлялася. обіймала мене за спину й за зад і тиснула п’яточками за стегна до себе, глибше, всередину себе. вона ставала на коліна, нахилялась, аж втискалась обличчям у простирадло і, розкинувши руки, обіймала ліжко, як Земну кулю. вона мовою тіла просила мене спуститись, і я куштував її, а кінчивши, вона, так і лежачи на спині, поки я цілував її в губи, звела докупи коліна, взяла мене за стегна й легенько, але наполегливо підштовхувала над собою, спонукаючи, щоб я ніжно брав її в ротик, і я долонею підтримував її за потилицю.
словом, за кілька тижнів я вивчив іспанську мову.
цілими днями ходив зі словником і граматикою, видивляючись,
що я хочу сказати їй уночі.
і вчився розуміти її.
згодом залишалося тільки розширювати словниковий запас.
7
(зі щоденника)
20 червня 2006
А от і зворотний бік медалі.
Сьогодні вночі мені вперше випала честь
відчути на собі, що таке расизм,
коли з машини на ходу
з криком «pinche gringo!»
(pinche — «йобаний», і то не менш грубо,
gringo — не «американець»,
а «білий», «північанин» узагалі)
в мене жбурнули чимось липким
й уїбали. Сциклота.
Розбиратися, чи це був гандон зі спермою, як мені здалося, чи щось інше, я не став, а злісно скинув футболку й дійшов додому по пояс голий.
Згадав суперечку з однією, блін,
самозваною націонал-консерваторкою,
другани якої «не ні за що, а заслужено» б’ють «понаєхавших».
І думаю собі:
чимось же і я заслужив на расизм, га? Десь я, падлюка така,
поводився «не відповідно до статусу гостя»? Коли?
Тоді, коли, як у цей момент, ішов собі тротуаром і нікого не чіпав?
Чи коли поглядав на їхніх жінок?
А-а, коли відвідав акцію протесту після того, як три з половиною тисячі поліціянтів вийшли проти трьохсот демонстрантів, убили кількох, зґвалтували сорок жінок і кинули в тюрму двісті людей?
Так — адже я нічого не розумію в чужій політиці — може, так було треба, — а Національне та Державне важливіше за людське?
O! А як я за цей випадок почну мститися всім небілим? Адже нам, Білим, не притаманна нарваність, ми не свистимо вслід жінкам — ми арійці-культуртрегери, ми кращі, правда?
приїхав божевільний Рікі!
власне, його звуть Хав’єр, а не Рікі,
і він дуже спокійний, урівноважений —
але коли починає співати власних пісень! —
очі закочуються, вени на шиї набрякають,
голос переходить із шепоту на крик,
а потім регіт і ридання,
з басу на фальцет,
ламаний ритм і завивання, мурашки по шкірі:
улюблена моя пісня зі співаних ним, я її пізніше
перекладатиму на березі Тихого океану
та співатиму в обличчя шторму
із солоними бризками на губах.
у домі ж у Мехіко хітом хітів був його «дім божевільних»,
який теж співався саме як у божевільні.
відтоді ми й називали його божевільним Рікі.
він був лише на рік старший од мене,
але в нього були зморшки навколо очей
(«це з тобою роблять мандри»)
і погляд давньокитайського мудреця-даоса