батько не хотів її видавати заміж і послав воїна.
ну, на війну. в Оахаку.
мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.
воїн таки переміг, але тим часом
батько сказав принцесі, що її коханий загинув.
та від туги кинулася з урвища.
її коханий повернувся, дізнався, що сталося,
розлютився, порубав багато нечестивих,
включно з татусем коханої,
та врешті й сам загинув у бою.
і от боги вирішили: хай хоч по смерті
кохані будуть разом.
і перетворили їх на дві гори. хоча б тепер поруч.
він — Попокатепетль, «курна гора».
вічно куриться, а часом і досі
від люті вибухає, жбурляє в небо камінням.
вона — Істаксіуатль, «біла пані».
справді, досі видно, як вона спить, лежачи на спині:
обличчя, високі груди та підведені коліна.
в обхід урвищ, між дедалі рідшими деревами,
потім дедалі рідшими кущами
ми з Рікі дерлися й дерлися, спершу на двох,
а потім і рачки, хапаючись за траву,
аж поки краєвид
раптом не розгорнувся
попід нашими ногами. ну, відомо:
дивишся праворуч — тваю мать,
дивишся прямо — просто здець,
дивишся ліворуч — Попокатепетль!
хмари вже далеко внизу, клаптями понад лісом,
а під ногами тепер уже тільки вулканічний ґрунт,
а вершина Курної гори, як і годиться,
пускає люлькою дим у небеса,
дим змішується з верхнім шаром хмар
у дзвінко-блакитному прозорому небі.
дихати тяжко, уже навіть сидячи. не тільки на ходу.
ми вперше з’їли по жмені граноли,
погризли шоколаду й запили водою з джерела.
Рікі й далі йде попереду та чекає на кожному відрозі,
хоча й він рухається вже значно повільніше.
і крім нас — лише колібрі, швидкі, наче мухи,
над яскраво-червоними квітами
поміж рідких зелених плям короткої густої трави
на попелястому тлі місячного ґрунту.
чи то спустився туман, чи то ми піднялись у хмару.
невиразний силует Рікі — за п’ятдесят метрів попереду,
окремі камені — черепи тольтекських брухо (чарівників)
посеред долини голів.
і відсутність часу.
Рікі з палицею та в бандані, наче дон Хуан,
сидить на камені в позі Великого Орла, не дихає.
колібрі шмигають під ногами.
далеко не видно.
і це триває вічно.
в заглибині — струмок, навколо — зелена пляма
із червоними зірками.
так гарно, що мені хочеться плакати.
цим шляхом ідуть духи в інший край. це Ікстлан.
глибоко розумію, всім тілом відчуваю,
що магія ніколи й нікуди не зникала,
що диво завжди навколо нас,
хоча ми не завжди налаштовані його сприймати.
розумінню допомагає сп’яніння від браку кисню.
я йду повільно-повільно,
не дихаю —
але Рікі, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й біжить услід, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. «він і справді божевільний, цей Рікі!» як він біжить? як він летить у безповітряному просторі?
дивлюсь із утомленим захватом.
минає час, мине і вічність.
і хмара залишиться внизу,
і Рікі лежатиме вже на хребті гори,
сумка під спиною, руки за головою,
на вузенькій смужці, на стежці,
поміж двох глибочезних проваль,
а по інший бік одного з цих урвищ,
на іншому відрозі, за кілька кілометрів —
малесенька цяточка будки рятувальників,
макове зернятко в чотиривимірному безмежжі.
і вже так близько — льодовик на підході до вершини,
і в нас тут тихо і спокійно, ані подиху вітру,
холодна, але ласкава беззвучність —
а там, нагорі, — там лють:
і видно кожну сніжинку в хмарі снігу,
що його вітрисько здуває з того боку через край.
і кидає в провалля.
і ми дрібні, ми — цятки.
і все таке велике,
аж запирає дух
від німого відчуття.
це не страх і не захват,
це — переповнення.
позалюдське. усе живе. гора жива, каміння живе, вітер живий, сніг живий, і кожна окрема сніжинка також жива, хмара жива, кожна краплина в ній та кожна крижина в ній — жива,
і все дихає,
крутиться, пульсує, вібрує.
ми ставили камінь на камінь,
щоб бачити шлях назад одним із відрогів поміж урвищ,
аж поки сіли під льодовиком.
і тихо пішов сніг.
ми розклали намет і трохи поспали.