що вона дуже самотня.
та й давай схлипувати.
я підійшов і обійняв її.
ми потім пройшлися. я пояснив,
що й ми з Сімоном не весь час разом,
як вона собі думає. що я, наприклад, більшість часу
проводив із коханкою та з Рікі.
і що так і краще — коли в кожного є щось своє.
Момо наче заспокоїлася.
утім, відраджувати її мандрувати окремо
ані я, ані Сімон не стали.
2 липня 2006 року відбулися вибори
президента Мексики. попри відверте кидалово,
революція так і не розпочалася,
й ми розчаровано вирішили їхати далі.
останню ніч я, звичайно, провів із дівчиною.
того вечора я розгорнув пелюстки її квіточки
носиком,
як той метелик,
перш ніж потицяти тичинкою в маточку.
вона поклала ніжки мені на плечі,
і поки ми, прощаючись, несамовито їблися,
її довге чорне волосся
цнотливо прикривало ніжні дівочі груди.
а на ранок я зустрівся з Сімоном у центрі,
а в нього, як звичайно, вже було всьо схвачєно,
і його колишня, кхм, як би то сказати,
еротично-бойова подруга
зі своїм нинішнім хлопцем і з мамою
повезли нас за собою на південь, до Океану.
вони саме в той час відвідували Мексику.
випадковість, як і завжди.
ми виїхали дорогою на Оахаку,
й одразу за містом
над нами закружляв Великий Орел.
штук сім, якщо точніше.
ми їхали через пустельні гори,
укриті лише лісами з височенних кактусів.
схили, схилища, урви, урвища,
а скрізь на них —
какти, кактуси, кактусища.
вицвіло-зелене на блідо-жовтому піщаному тлі.
мама Сімонової бойової подруги дуже боялася висоти,
проте дуже любила гарні краєвиди.
і ще була кмітлива.
вона схиляла голову мало не до сидіння,
щоб нічого не бачити,
а сама підводила вгору руку з фотоапаратом,
фотографувала через вікно,
а потім роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.
такий-от ворошиловський стрілок:
хоч з-за рогу — влучить куди треба.
дуже бойова мама, як і належить
мамі відповідної подруги.
ми переночували в революційному
місті-герої Оахаці
(про революцію пізніше). цього разу
ми залишилися тільки на одну ніч:
наші благодійники — у готельному номері,
а ми примазалися за символічний хабар
поспати на даху готелю в спальниках.
а потім знову дорога.
через до біса спекотний день
і триндець холодний гірський вечір
ми в’їхали в
ніч.
і вночі,
крізь ніч
спустилися з гірського хребта
до Океану.
Тихий-то він тихий, але пульс хвиль,
дихання океану, дихання води
роблять цю тишу ритмічною.
фух-х-х собі та й фу-у-у-у-у-у-у-ух.
світив місяць, і ми зайшли в бліду піну.
а я дивився в обрій і уявляв, як мій погляд
обгинає половину Земної кулі
по величезній дузі…
мій погляд промазав,
не влучив у Австралію
і вперся в Антарктиду.
як перед тим на Істаксіуатль,
я розумію… ні, не так…
я відчуваю,
що означає розмір. що означає великий.
Сімонові друзі оселились у хостелі
на березі океану, а ми,
як і належить бідним родичам,
пішли попідтинню:
розклали свій намет попід тином.
і дешево, і зручно.
насправді я в наметі навіть жодного разу не спав.
на нульовому рівні над океаном
було так тепло,
що я після чергової загальної пиятики,
в якій, як і зазвичай, брав участь як офіційний спостерігач,
засинав у гамаку чи й просто на пісочку.
це був пляж Масунте — на щастя,
ще нерозвинений у плані туризму,
і тому в кількох кафе тусувалися
лише всілякі мандрівні студенти,
молодь фізична та молодь душевна,
не матрацники, але мужі
обох статей.
один мексиканець, побачивши мене, коли
я в хорі з іншими виспівував пісню мар’ячі,
просто не міг відірвати погляду,
а коли я теж затягнув «ай-ай-ай-й-й-й-й»,
розреготався з білявого ґрінґо
й дуже жалкував,
що не має відеокамери.
а також:
хіт усіх часів і народів, присутніх на пляжі: