першого ж дня я познайомився
з англійкою Розі (Розалін),
студенткою-антропологом.
вона лежала голими грудьми на рушнику
і, коли я проходив поряд, дивилася на мене так,
що не підійти я просто не зміг.
і все б нічого, але до неї мазався якийсь ізраїльтянин,
а поки я тримався за принцип
«якщо в неї хтось, то я нє»,
до англійки підвалив Сімон.
а це ще гірше.
далі я навіть не вказую, хто з нас яку репліку казав.
повна симетрія.
— ідьом пагаварім.
— а шо?
— слу, у мене таке враження, що ми підбиваємо клинці до однієї жінки. оцього б мені хотілося найменше.
— та я розумію. насправді я до неї не чіпляюся, це просто взаємний потяг. усе просто йде як іде.
— та, може, й так. але шота неприємно.
— все одно нічого не буде. вона не сама.
— ага, я бачив.
— але я радий, що ти проговорив це, а не тримав у собі.
— (крива посмішка.)
на тому й закінчили, якось отако ніяко.
наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячці,
а на сусідньому гойдалася дівчинка з досконалим тілом,
просто-таки досконалим.
австралійка.
ех, оце ж місце, цей Масунте!
не знаю, як так сталося, що я
загрузив її феноменологією.
ага, знайшов про шо говорити.
гарячка.
але, кхм, спрацювало:
— а ти хоч і хворий, а голова варить! —
сказала вона.
і ми пішли гуляти.
гуляти пляжем.
пляжем уздовж узбережжя океану.
ще й по коліна в піні.
справжній Голлівуд вийшов.
ну і, за законами жанру,
мусили через кілька кілометрів рамантіки поцілуватись.
а потім цілувалися дорогою назад,
зупиняючись по коліна в піні.
при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.
ну, Голлівуд, шо тут скажеш.
а толку? пішла австралійка з подругою вечеряти,
вертається і морозиться.
— ідьом пагаварім.
— а шо?
— щось сталося?
— та ні, нічого не сталося.
— а чому ти так поводишся?
— ти знаєш, я просто подумала… у мене щойно в Пуерто-Ескондидо був хлопець… а я ж не така.
— ну так можна було не уникати мене, а поговорити. я зрозумів би.
— мабуть. я справді погано впоралась із ситуацією.
— нічого, не переймайся.
ми обіймаємося.
при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.
ну, Голлівуд, шо тут скажеш.
а цілий наступний день
ми з австралійкою просто собі гуляли.
дівчинка плавала як рибка —
кажуть, так уміють усі в Австралії.
і розмовляла дівчинка з милою вимовою:
I doin’t knoi, I goi hoime.
і я цілий день ковтав слинку,
дивлячись на ямочки на спині
над її сідничками,
а того ж вечора вона weint hoime[31].
зате всі, хто лишився, пішли вночі
курити коноплю на пляжі.
а кілька мексиканців улаштували танці з вогнем.
одна жінка, вона була вже в літах
і була товста чи радше широка —
від роботи чи народження багатьох дітей, —
але ж як вона граціозно рухалась,
як плавно та зграбно!
притуляла носок однієї ноги
до гомілки другої,
легко пересувалася на три кроки праворуч,
на три кроки ліворуч,
а вогняні круги, які вона створила
обертанням куль полум’я на ланцюгах,
стали помаранчевими дірами,
крізь які я бачив інший світ,
крізь які я входив, наче крізь лази в часопросторі,
до інших галактик,
за мільярди-мільярди світлових років.
я відчував Латинську Америку як край дива —
знову. я розумів, що тут сама дійсність
магічна. це просто тутешня реальність.
ми сиділи на шезлонгах колом,
навпроти мене Розалін,
а веселий гладкий напівданець-напівмексиканець,
на ймення Кетцаль — ім’я з ацтекської мови, —
посміювався, дивлячись, як я починаю
невідривно дивитися на Розалін,
і під’юджував мене:
— яка прекрасна ніч!
так темно, тепло,
зірки, прибій і музика,
і вітер у її волоссі…
а її волосся справді було
густе, і довге, і чорне, і кучеряве,
і щось було в її аристократичній зовнішності таке,