що я став думати про часи Шекспіра,
про циганок середньовіччя,
про Єлену Прекрасну та нездоланний потяг чоловіків
до її кучерів, про позачасовість,
і я знав, що Розалін лише випадково
народилась у наш час,
її зовнішність була вічною,
вона перенароджувалася безліч разів,
не змінюючи навіть обрисів —
існувала в усі епохи, з тими самими
аристократичними тонкими руками,
видовженими рисами обличчя,
трохи смаглявою шкірою,
плавними рухами витонченого тіла,
з тим самим упевненим спокоєм,
і я розумів, що вона —
вона на боці світлих сил. а я —
я лише учень. і я мушу бути з нею,
щоб навчитися від неї чогось дуже-дуже-дуже
важливого, значущого, і це допоможе мені також
нарешті визначитися
та стати
на бік світлих сил.
і все це я давно вже, виявляється,
говорив їй уголос,
а вона дивилася на мене здивовано-спокійно
й усміхалась вічною усмішкою
позачасової Джоконди. бо вона була колись і там,
якщо й не нею, бо була гарніша, стрункіша,
тоненька й висока, з прямою поставою…
вона сказала, щоб я пішов спати
до неї в кімнату хостела,
тому що я хворий, у мене гарячка,
і в тій же багатомісній кімнаті
спали Кетцаль зі своєю дівчиною,
а Розалін пустила мене до свого ліжка,
під антимоскітну сітку, і в цьому будуарі
вона до пояса роздяглася,
я дивився на її великі груди та тонку талію
і так хотів обійняти її, пригорнути до себе…
але ми заснули, навіть не торкаючись одне одного.
так мало бути. наступного дня ми з Розі
поїхали в гори до сапотеків —
«тих, що ходять по хмарах».
переклад самоназви народу.
в автобусі було холодно, вона спала,
я укривав її, вона всміхалася крізь сон,
і високо-високо в горах,
де тільки індіанці та хмари,
ми зупинилися в Сан-Хосе-дель-Пасіфіко.
а власне, чого ми туди їхали?
у регіоні дозволені чарівні гриби.
дозволені тому, що тут існує
«усо костумбро» — звичаєве вживання,
яке існувало задовго до конкістадорів.
і якщо транспортування магії заборонене,
то просто там:
— уяви собі, тут майже всі, кого ти бачиш, перебувають у різних стадіях делірію. вони починають постійно вживати гриби ще з дитинства, — сміючись, казала майбутній відомий антрополог.
не знаю, чи це правда, але, схоже, жодна зі стадій делірію
не заважала сапотекам
прекрасно наживатися на таких, як ми.
бо місце — добре відоме серед хтивої до магії,
спраглої інших вимірів і точок зборки
західної мажорної молоді.
кажуть, зазначено навіть у Lonely Planet[32].
гриби все одно треба вживати лише там,
де вони ростуть, — інакше
їхня магія обернеться проти тебе,
матимеш жахіття.
ми трохи здобули й довго йшли
селом, на край, у гори, шукаючи
одного знайомого англійці «ацтека»,
як той себе іменував, —
власника такого собі ексклюзивного клубу
для любителів грибної магії.
«ацтек» був худющий дядько років сорока,
з довжелезними дредами.
він годину розповідав нам про любов,
про вселенську любов,
про безмірну любов!..
поки його дружина прислужувала.
з чого потім дуже обурювалась Розі, феміністка:
— мексиканський мачизм навіть тут.
«ацтек» нас переконував, що всі розповіді
про кровожерність і людські жертвоприношення
ще тих, старих ацтеків — це бре́хні,
вигадані християнами. казав,
що ацтеки були сумирні й любили все довкола,
бо завжди вживали різноманітні
«рослини богів» (с),
на доказ чого показав книжку з однойменною назвою,
а потім заспокоював, що, куди б ми не пішли,
він завжди зможе нас покликати назад,
привести назад,
назад, назад, додому, до тепла…
не вдаючись до прямих згадок,
про яку саме мандрівку він говорить.
він не знав, що квитки ми вже маємо.
ми взяли на ніч найдальшу від «ацтека»
маленьку хатинку
на схилі гори
і з’їли гриби.