нас висадили в центрі невеликого містечка,
назву якого я не пам’ятаю, — і там, на центральній площі,
ми розклали намет
просто під дверима аптеки.
нас розбудив якийсь із покупців,
бо він шурнувся об намет, намагаючись
тихенько протиснутися повз нас
у вже відчинену аптеку:
власники відімкнулися на світанку тихесенько,
намагаючись нас не турбувати.
Мексика — це не Тот-топот-тономой, тваю мать!
а наступнного дня ми дісталися
революційного міста-героя Оахаки.
а там
на сокало[33] коло церкви революція іде.
почалося все зі звичайного страйку вчителів.
ті розклали наметове містечко на центральному майдані,
вимагаючи собі підвищення зарплатні
та збереження соціальних пільг.
а через кілька тижнів, у червні 2006 року,
о четвертій ранку,
на них наслали «Беркут» — мексиканською ПФП[34].
копів було більше, ніж самих страйкарів,
і копи були у важких обладунках,
зі сльозогінним газом і вертольотами —
але хуй там!
наступного дня до вчителів приєдналася більшість міста.
тепер офіційна влада ховається десь по чагарях,
владу в місті й навколо здійснює АППО —
народна асамблея Оахаки:
децентралізоване об’єднання
різноманітних громадських організацій,
індіанських спільнот
тощо.
дійсно народна асамблея,
а не професійні «представники» та «народні обранці»,
маму їхню.
коли ми приїхали, усі слухали тільки «радіо Плантон[35]» —
радіо наметового містечка.
на базарах, у таксівках, із приймачами на вулицях.
ми прийшли до революціонерів.
чергові оглянули нас, розпитали,
і ми оселились у наметі
в альтанці, розташованій
посеред центрального майдану — zócalo.
«сниму квартиру недалеко от центра».
ага. але ми якісь стрьомні, тож у нас узяли
документи «на зберігання». ну, «для нашої ж безпеки».
я дав могилянський студентський.
посеред ночі надсадний крик:
— Zapa-a-ata vive!
лінивий голос:
— por dónde vive?
і знову революційно-збуджений:
— no sé pero vive y vive!!!
(— Сапата жиє!
— де ж це він жиє?
— не знаю, але жиє й жиє!)
щойно засинаємо — прокидаємося від голосів
просто біля нашого намету.
Сімон прислухається: «Розі? Розі!»
виповзаємо рачки — і дійсно… стоїть Розалін…
узяла мене попід ручки бєлиє й повела до свого житла.
не настільки в центрі міста, звісно, як наше з Сімоном, —
але все одно приємно.
ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,
зайшли до номера й пішли до душу.
вона довго, довго, довго милила мене,
потім я намилював її,
поки не впіймав погляд.
я щось пробелькотів про презерватив у кімнаті,
але вона дивилася на мене так,
що я зрозумів.
спробував повернути її спиною до себе,
притулив до мокрої кахельної стінки,
але чомусь не зміг увійти.
вона повернулась і настрибнула на мене,
обійняла ніжками за сідниці,
а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлів…
ну нє, я знав, що сам іноді можу від перезбудження
кінчити за кілька секунд,
але якось не думав, що жінка
теж так уміє.
власне, після того я міг би й вийти з неї,
але вона не відпускала.
наступного ранку
довелося купувати morning-after pill[36].
Сімон тим часом частіше тусувався
з революціонерами
та й зустрів і собі
мексиканську революціонерку.
якось уночі ми пішли у віхілянсія —
чи то пак, нічне чергування:
якщо раптом знову копи нападуть.
із металевими прутами в руках
прогулюємося туди й сюди біля барикад,
а люди, прості люди, приносять тако та каву.
я мало не плакав: як у нас під час
Великої Помаранчевої, туди її.
на стіні — графіті: «сила в руках, каміння у бруківці».
попереду — купи вже виколупаного з бруківки каміння,
позаду — повні ящики коктейлів Молотова.
оскільки ж іноземцям начебто не можна
брати участь у будь-яких акціях,
запнув я своє біле личко шарфом
і пов’язав на блондинисте волосся
бандьєрру россо-неру[37].