поїдемо? звісно, поїдемо!
ми прив’язали рюкзаки до даху,
до металевих труб, на які чіпляють брезент,
а самі сіли на даху
на одну із цих труб,
наче кури на жердці курника.
отак і їдемо, а під нами плещеться кака де вака.
зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра-Мадре,
внизу ущелини, а ми ще й сидимо
на висоті чотири метри над дорогою.
і от за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,
вони сміються і махають услід, а не спиняють.
а на гірській дорозі
назустріч їдуть і сигналять інші вантажівки,
всім вес-сел-ло!
незабаром над нами з’являється
наш покровитель і володар — Великий Орел.
точніше, він зрідка над нами —
переважно ж в ущелинах, далеко під нами.
ми тепер самі як орли.
сидимо на жердині над гівном.
щастя!
машина мала заїхати в одне містечко,
і водій скинув нас біля річечки.
ми покупалися разом з індіанцями,
жінки нам показали, як правильно
терти об камінь шкарпетки при пранні.
а прохолодившись, ми вийшли знов на трасу —
і тієї ж миті нам назустріч виїздить
рідна кака де вака!
у Сан-Кристобаль-де-лас-Касас
ми приїхали надвечір.
злізли з жердини.
починався дощ, а ми знову
заощаджували гроші як могли.
походили-полазили, змокли
та й розклали намета просто на вулиці,
на чиємусь порозі. часом проїздили машини
й заляпували стінку багнюкою з калюж.
місце було стрьомне.
я запропонував Сімону, якщо прийде поліція,
казати, що ми розбили наметове містечко
на протест проти насильства США в Іраку.
чого тут? бо ми митці-дадаїсти,
сюрреалісти та ситуаціоністи — словом, абсурдисти.
а якщо прийдуть злодюги,
я вдаватиму, ніби в наметі великий пес,
і гавкатиму.
посеред ночі я прокинувся від того,
що хтось мацав ззовні стінку.
я смутно спросоння згадав свій план.
Г-Г-Г-ГА-АР-Р-Р-Р-Р-Р-Р!…
і я крізь полотно вхопив того хтося
нігтями обох рук
чи то за руку, чи то за ногу
(типу, це щелепи велетенського собаки).
чувак заверещав фальцетом,
і я почув, як він льопає геть по калюжах.
потім зупиняється.
і регоче. довго так…
і віддаляється, захлинаючись реготом.
сподіваюся, він уже припинив.
наступного дня приїхала Розі,
але поводилася дивно.
що й не дивно.
їй незабаром повертатися до Ліверпуля,
до свого хлопця,
і вона сказала, що якщо отак до останнього дня
спатиме зі мною, а потім після перельоту
відразу знов із ним — це буде
«психологічна катастрофа».
я наче й розумів, але мене почало розривати
на шмаття.
я ревнував її до всіх довкола.
«давай просто мандрувати далі разом, і все…» —
заспокоювали одне одного ми.
але не виходило.
одного вечора ми таки зняли на двох
номер у хостелі, «просто щоб побути разом».
і, звісно, побули.
у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,
я заходився пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,
випростав і став цілувати шию,
а потім поступово роздяг догола,
сам залишившись одягненим.
вона стала колінами на край ліжка
і вперлася в нього долонями,
гола, а я ззаду, стоячи на підлозі,
тільки розстібнувши штани.
доти ж ми займалися коханням
ну не те щоб по-вікторіанськи
(згадую ванну — і серце тремтить),
але так чи інакше обличчям одне до одного.
а брати її ззаду виявилося так хороше:
дивитися на вузький стан,
помічати коливання великих круглих грудей,
заходити у вологе лоно між білих-білих
сідничок,
охоплювати руками то за талію,
то під животиком за стегна.
а її стегна! аристократичні, довгі та вузенькі,
з гладенькою, дуже світлою матовою шкірою…
часом я вповільнював свої рухи,
просто щоб нахилитися над нею,
просто щоб гладити руками ці прекрасні стегна,
дістати кінчиками пальців до внутрішньої їх частини,
дістатися долонями аж туди, де відчував жар,
відчути жорстке волосся навколо жару
й пальцями терти її гарячі мокрі губки,
трохи стискаючи їх навколо свого члена…