так, це теж іще та тема. купили ми пива,
а на вулиці сидіти не знайшли зручного місця,
бо там же колоніальна забудова: стіна в стіну,
у кожного свій внутрішній дворик.
до парку дуже далеко йти. ну і стукаємося в якісь двері.
відчиняє дядько років п’ятдесяти.
одесит (іспанською):
— вибачте, а ми б не могли у вас пива попити? розумієте, ми земляка зустріли. купили пива, а посидіти, так щоб по-людськи, то й ніде. це ж нечасто буває. ми з жінкою з України, це в Східній Європі, ми в Сіналоа живемо вже десять років — і ось земляка зустріли. нам усім так подобається Мексика! ну пустіть нас!
дядько спершу трохи в шоці,
а відтак усміхається
й пускає. оце ми й пили на його внутрішньому дворику.
потім одесити спробували запропонувати грошей,
дядько образився. не взяв.
ех-х-х-х-х, мені ще в Мехіко сподобалося,
як там просто підходити й заговорювати до людей.
бо іноземець? а в Штатах не іноземець? чи колись у Європі?
а спробуй. ну на дві-три фрази їх вистачить.
а тут… і про дітей розкажуть, і про сім’ю в Україні розпитають…
казав, кажу, буду казати:
як на мене, слов’яни ближчі за менталітетом до латінос,
ніж до людей Заходу.
тому і мексиканські серіали свого часу так органічно йшли;
російські кримінальні — це Ктулху повиїдав людям мізки.
мексиканські ж:
сімейні розборки, страданія красівой, но бєдной Маріанни
за багатим Луїсом Альбертом… ах, у мене амнєзія,
но я всьо вспомню! брат! сістра! у мєня тоже родімка на лєвом полупопії!
(сльози умілєнія на очах) які ж вони рідні!..
вирішили ми з Сімоном на одну ніч із п’яти
піти в хостел відіспатись і відмитись. якихось п’ять баксів усього.
опинився я в одній кімнаті з Розі знову.
— таж нічого-нічого…
— нє, нє.
— давай спати ще й під різними ковдрами.
— звичайно.
я підступно роздягаюся догола та ще й довго
лежу поруч, читаю книжку.
і от не я її, а вона мене сама взяла та й виїбла.
ну, мені сподобалось. а вона потім і каже:
— а тепер ми не пара.
от жалко пацана.
все. це було востаннє.
а після того мене накрило ще більше.
вона зі мною тільки в компанії. наодинці уникає.
я розумію, наскільки прив’язався.
хочу бодай поцілувати, вона відвертає обличчя.
ми знайомимося з одним студентом УНАМу
з Мехіко —
умнєйший чувак, — обговорюємо книжки Фуко та Гуссерля
(іспанська вже на достатньому рівні, хай
висловлюватися й треба в обхід).
але мене ковбасить: Розі вже хоче від мене
до цього студента?
(зі щоденника)
1 серпня 2006
Я про це раніше тут, у щоденнику, не писав, але два місяці тому у Веракрусі в мене успішно стибзили всі речі. Я маю на увазі всі, крім паспорта, який випадково був при мені.
Зі своїм паталогічним мінімалізмом я тоді відчув навіть полегшення. Відновлення гардероба обійшлося всього в десять доларів: ропа усада — вживаний одяг. Оскільки куплено тільки дійсно потрібне, тепер мій вантаж легесенький. Рюкзак, який розлазиться по всіх швах, люб’язно надала одна з мексиканських compaпeras.
(Що, між іншим, теж окрема тема: матроське «жінка в кожному порту» та не-матроські прив’язаності більшої чи меншої міри, а потім розлуки кожні кілька тижнів, зустрічі десятків інших красивих дівчат і дивування: а як же ми обираємо врешті одну? Саме завтра, схоже, час розійтися з Розі, з якою був найдовше, бо мандрували разом, і якій через тиждень час повертатися в Ліверпуль до свого постійного хлопця.)
Так от, про речі. Сьогодні залишив їх. Пройшовся по цигарки, через п’ять хвилин повертаюся — нема нічого.
Цього разу й паспорта теж.
Ну, думаю, пипець. Шпендлювати в Мехіко, в українське консульство, півтори тищі кілометрів, а потім назад.
Через півгодини виявилося, що рюкзак переховав Сімон.