п’ять разів за перші чотири дні.)
11
зараз ми рушаємо на Юкатанщину.
кілька днів тому ми з Сімоном
сиділи собі в парку на лавочці, курили.
— валимо?
— валимо.
одночасно.
час рухатися далі.
але от щодо «куди» було більше розмов.
Сімон хоче на Кубу, бо Фідель Кастро захворів,
а Сімон затятий fidelista[45] й хоче побачити країну,
поки ще Кастро не помер.
(от я це пишу, а Кастро й досі живий[46].
принаймні офіційно.)
я кажу, що може вийти дорого,
бо як ти автостопом на острів потрапиш?
але, врешті, згоджуюся. самому цікаво,
хоча щодо ладу Куби я скептик, бо, на відміну від Сімона, жив у СРСР.
ми прямуємо до Канкуна: там порт.
виїхали десь в обід і подалися в гори.
в Лакандонську сельву.
після кількох райдів ішли дорогою,
побачили печерну свиню з п’ятірком поросят
(ну, свійську, правда, але вона справді
ховалася в печері).
зайшли в іншу печеру, де я мало не всрався,
коли зліз по скелі на кілька десятків метрів униз,
присвітив ліхтариком —
а наді мною сотні кажанів.
я вимкнув ліхтарика
й, намагаючись не дихати, виповз назад.
а потім почалася злива. і ми забили
й сіли на маршрутку.
— так, Сімоне, тільки більше жодних маршруток.
— ага.
— бо вони ніби й дешеві, але одна там, одна сям…
— ага.
ми ще мали зустрітись із Розі десь…
чи то в Паленке, чи десь далі — забув.
але я не хотів до туристичних місць
і вже достатньо знав Розалін,
щоб розуміти, що вона вчасно все одно не виїде.
а ще ж отой студент з УНАМу хотів із нами до Куби.
однак більше від нього ні слуху ні духу.
схоже, то була лише його хвилинна фантазія.
— виходимо в Окотцинґо, — кажу я.
— ми ж домовлялися їхати прямо.
— виходимо, тут є піраміда майя.
— ні, їдемо.
— якщо хочеш, зустрінемося там. водію! зупиніть, будь ласка!
— та ти просто боїшся знову побачити Розі!
удар під дих. я вискакую з маршрутки мало не на ходу.
Сімон виходить, злющий, услід за мною.
може, він має рацію. може, я хочу розминутись,
аби більше так не хуячило, їбошило та пиздячило.
ніби й поруч, але вже не разом,
після того як було так чудово.
(потім виявилося, що Розі й справді виїхала
через три дні після нас, а не наступного, як домовлялися.)
ми пішли пішки до піраміди Тоніна́,
про яку мені розповіли перед тим одесити.
піраміда зовсім не відома, бо відкрили її тільки нещодавно.
кажуть, армія шукала сапатистських партизанів,
а наштовхнулася на піраміду.
і, звичайно, місцеві про неї знають уже давно,
збираються там на свої свята,
але владі не казали про це.
ми прибули на місце роздратовані, бо перед тим
якась алкашня в Окотцинґо,
побачивши рідкісних тут іноземців,
намагалася впарити нам, що Тоніна́ далеко,
що ми маємо виключно брати таксі
(«один мій знайомий саме…»)
та платити шалені гроші.
ми не повелись, але розізлилися.
коли дійшли пішки, надходила ніч.
Сімон, власне, був тут лише заради мене.
він на піраміду не хотів, бо вже не вперше в Мексиці
й був на багатьох.
— мене від пірамід уже нудить.
— але ж ця — особлива!
— це тобі ті українці сказали? (саркастично.)
— я їм вірю. і дивися: тут навіть не обладнано для туристів. це тобі не Паленке чи Теотіуакан!
— усе одно не хочу.
ми довго відмазувалися від працівників,
які доглядали за руїнами, а зараз верталися
з роботи
й намагалися напоїти нас до такого ж стану,
у якому перебували самі:
— ик! ти мін-ня ув-важ-жаіш?
врешті я удавав, ніби п’ю, а сам
спльовував їхній кактусовий самогон на землю.
п’яному море по коліно: вони обіцяли
завтра провести нас обох задарма, ще й завести
до особливих, нікому більш не знаних
потаємних ходів у піраміді.
(на ранок робітники були на місці, але морозились
і ставились до нас із крижаним холодом.)
увечері вони пішли. зате прийшла темрява.
і спокій, сповнений тихих звуків сельви.
а через кілька хвилин
з’явилися сотні, тисячі світлячків…