це найсумніше. лежиш після сексу, пестиш її, а подумки блукаєш спогадами про інших, по всіх водночас і ні по кому зокрема.
з Сімоном не поговориш. він сприймає жінок як перемоги. мені ніби й приємно подобатись, але посилюється відчуття, що їх уже забагато як на мій характер. хочеться зупинитися.
мабуть, через цю подорож, коли розриви прискорились, а бажання сексу знов і знов змушує шукати нових стосунків, це відчуття просто стало більш явним.
і отак прив’язуюсь — і відв’язуюсь. це боляче.
(з коментарів в інтернеті)
1inuxoid
А що за історію розповів механік?
Артем Чапай
Ну, ми розмовляли кілька годин.
Коротко кажучи, була в нього наречена, він на півроку поїхав на заробітки в Мехіко, повертається — вона явно з іншим, але йому повторює, що то її «просто друг». Потім вона від цього «просто друга» залетіла. Потім стала самотньою матір’ю. Потім хотіла знову звабити цього механіка. Він не піддався. Натомість допомагає грішми її дитині, а з нею більше нічого спільного мати не хоче.
Ну це ДУЖЕ скорочено, бо ж кажу: він виливав душу кілька годин.
видершись на самісіньку верхівку
найвищої піраміди майянського міста Тоніна́,
я дивився вниз.
і бачив під собою Рай.
далеко-далеко внизу
хати маленького села.
на соковито-зелених родючих луках
пасуться ліниві стада корів і коней,
навколо лук — темно-зелені гори,
яскраво-зеленющі крони дерев
у Лакандонській сельві,
синє-пресинє небо,
тепленьке сонце.
і не знаєш, не знаєш кому або чому,
але хочеться молитися…
та недовго сонце гріло, недовго молилось:
запекло, почервоніло — і рай запалило.
навпроти маленького села — велика військова база.
соковито-зелені луки та стада,
майже всі, що я бачу, — належать двом або трьом родинам,
і поки один ніяк не може нажертися,
багато інших голодує.
якось нас привітав біля дороги чолов’яга
років сорока. наполіг, що ночіє, щоб ми не йшли
в дорогу в джунглях,
а заночували в нього на подвір’ї.
власне, подвір’я в нього нема. клаптик землі,
якраз десь під наш намет — при дорозі.
у домі немає навіть електрики,
будинок зведено з чогось на кшталт шиферу,
вікна поліетиленові.
вирощує на клаптику землі каву.
найгірша, яка вродить, — для себе.
решта — на продаж.
потім її перепродують на експорт.
він працює,
зігнувшись із мачете, з ранку до ночі.
і має отаке.
цікаво, хто більше втомлюється —
він чи топ-менеджери якоїсь кофі-хаус-контори?
вони працюють у тисячу разів тяжче, більше,
ефективніше — щоб отримувати в тисячу разів більше?
ні, річ не в тому, що варто збіднити когось.
річ у тім, що варто б розподіляти доходи рівніше.
це просто було б чесніше.
(з пізнішого щоденника)
У Нікараґуа, у сельві під Матаґальпою, ми тиждень жили в селищі Амістад (Дружба) — без світла, з однією криницею води на село.
Ми жили в найбагатшого чоловіка на кілька сіл, i він був аж настільки багатий, що міг дозволити собі годувати нас за роботу. Аж настільки багатий, що раз на два днi міг дозволити свіжий сир, тобто протеїн, для своїх дітей.
У Чіапасі та в Нікараґуа чи не основна продукція селян — кава на експорт.
Принаймні в них власна земля: або глибоко історично в iндiанцiв Чiапасу, або близько iсторично в результаті реформ 80-х у Нікараґуа.
Селянин отримує за мішок кави (100 фунтів = 45 кг) близько двох доларів.
А тепер подумаймо, скільки я чи ти купимо кави за десять гривень?
Куди йде різниця? На транспортування? Бачив я в Нікараґуа один кораблик: там тих мішків сотні тисяч. Гуртом не так і дорого на кожен мішок вийде.
«Організація»?
А отут ближче.
Але яка організація?
За що ми платимо, коли оплачуємо таку різницю?
Ми з вами платимо за мансiони та яхти членів ради директорів кількох корпорацій, що купують каву з цілої Латинської Америки.
Ми оплачуємо треті автомобілі всім тим яппi, які займаються вкладанням капіталу — взагалі не виробництвом.
Ми оплачуємо величезні гонорари юрб юристів, психоаналітиків i iже с нiмi, що обслуговують вищезазначених.