Ми оплачуємо військові витрати Пентаґону та бомбування Лівану Ізраїлем.
Річ не в Штатах чи Заході. Це лише приклад. Ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентів та ідеологію + цензуру. Ми купуємо бензин i оплачуємо палаци iмамiв, війну в Чечні та футбольні клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафi.
А безпосередній виробник паше так, що ми з Сiмоном, два сильні молодики, видихалися поряд iз ним — і на вечерю він має двi тортiльї та кухоль посолю, а його діти не мають достатньо протеїнiв.
Це до того, що дехто тут iще каже, що цей капіталістичний світ — мало не найкращий з можливих свiтiв.
Я б розумів, якби людство тепер виробляло явно недостатньо на всіх.
Нерівність не має бути в таких масштабах.
Цей світовий лад йобнутий на всю голову.
Штука в тому, що жертвами, тією чи іншою мірою, є абсолютна більшість.
У тому числі й ти, блiн, — якщо тобі треба кредит на квартиру в Києві віддавати двадцять п’ять років лише для того, щоб потім твоїм дітям треба було робити те саме.
І в тому числі отой яппi з третьою машиною, який не може зупинитися та йде до психоаналітика.
І все заради ірраціонального бажання розкошів плюс тупо жаги влади.
А кожен із нас закритий у своєму маленькому світі, своїх окремих проблемах — роз’єднані всі. Й iррацiональнiсть, закладена в ціле, перетворює на раба кожну частинку — більшість людей.
мексиканський селянин, у якого ми ночуємо,
весь час говорить про те,
як вони всі переїхали б до Штатів.
там, працюючи так, вони вибились би в люди,
думає він.
тим часом Штати
планують збудувати
непроникну для мігрантів стіну.
я згадую бідняків Нового Орлеана.
я згадую ті райські луки й угодовані стада, які бачив з верхівки Тоніна́:
і кордони не в самому лиш адміністративному розумінні.
12
«ви перебуваєте на території сапатистів,
де народ наказує,
а уряд підкоряється».
вони захопили тільки одну двадцяту
великого ранчо, що належить одній-єдиній людині.
і тепер ця одна двадцята годує близько двохсот родин.
вони назвали своє нове поселення Херусален —
Єрусалим. свята земля, свята земля.
через міжнародний скандал, який учинився,
коли дізналися, як гноблять корінні народи,
уряд не став їх зганяти,
але побудував просто навпроти них, через дорогу,
військову базу, в кілька разів більшу за саме поселення.
отак вони й живуть, сусідами.
спершу військові намагалися тиснути на селян:
щодня заходили на територію села,
недбало там прогулювалися.
потім урядові довелося часто змінювати солдатів.
бо ті, які довго пробули на базі,
починали відчувати симпатію до сапатистів.
— та ми з ними дружимо. чим ті солдати винні? їм просто віддають накази, і вони мусять їх виконувати, — каже нам один із сапатистів, якого ми зустріли на околиці села.
колись там постійно були міжнародні спостерігачі,
тепер така потреба начебто відпала.
хоч і під тиском військової присутності,
але живуть селяни-сапатисти мирно, хай доволі бідно.
я спершу їхав у Мексику заради сапатистів,
але тепер,
доїхавши,
ми почувалися туристами, нам було ніяково,
і ми вирішили надовго не затримуватися.
поїхали на Канкун.
у Мериді, штат Юкатан, нас підібрав
п’янющий дядько. його пограбували,
коли він, п’яний-таки, вертався з паломництва
до якогось святого місця.
— може, це вам Бог підказує, що варто перестати пити?
— так, напевно, — каже дядько, сьорбаючи ром із пляшки.
Сімон сів за кермо, бо водій був п’яний як чіп.
водійське вікно розбили
бейсбольною битою, коли дядька грабували.
він спав у машині на узбіччі. набрався страху.
обіцяв нам у Канкуні золоті гори,
роботу офіціантами в готелях для іноземців,
якщо ми лише дамо йому трохи грошей.
грошей ми не давали,
але купили бензину,
щоб він дістався до містечка на шляху, де має знайомих.