— (бля-а-а-А-А!)
— до начальника КПП.
словом, на цілий автобус лише в мене не було контрабанди,
але тільки мені було надано честь
заповнити митну декларацію.
ну так, про всяк, бо хто його знає, цього підозрілого типа.
цілий автобус рідних дрібних контрабандистів обговорював мене,
коли я повернувся.
— что с этим?
— нормально, пропускай!
зате потім я таки долучився до банкрутства ЄС,
провізши блок сигарет, щоб якась жіночка вписалась у квоту.
у Хелмі наш водій сказав,
щоб я «не вийобувався» з автостопом.
прогулявшись порожнім тихим містечком
під лапатим снігом
і знову відчувши самотність,
я вирішив послухатися доброї поради,
тим більше, як виявилося, для студентів у Польщі є знижки
навіть на приватні маршрутки.
— а єже́лі є́стем студе́нтем украi´нскім?
— фши́стко є́дно, сту́дент єст сту́дент.
(зі щоденника)
За моїми спостереженнями та розповідями дівчат, у яких я жив, можна виділити дві польські мови.
Перша — та, яку ми бачимо в підручниках і якою поляки звертаються до незнайомих людей: підкреслено ввічлива й навіть манірна. «Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам». Друга — та, якою вони розмовляють поміж собою. І якщо в писемній мові, на рекламках у крамницях найпоширеніше тут слово — «тані» (дешевий), то в усній це «курва».
Оскільки ж поляки знають і власні нецензурні слова, і російські, то слухати їхні розмови дуже цікаво. Особливо тому, що на собі ти їх не відчуваєш: різноманітні закручені звороти й завороти є тільки засобом експресивності, а до сторонніх людей мовці ставляться дуже культурно.
У Любліні вчиться багато близьких і далеких знайомих. Ось дістав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендію близько трьохсот євро, з них сто десять іде на кімнату в гуртожитку, два на три метри (там на підлозі в спальнику ночую і я). Решти грошей саме вистачало б на харчі, якби не доводилося їздити додому.
А, є ще один пункт витрат. Оскільки вивчити польську тією мірою, щоб не просто розмовляти, доволі важко, українські студенти платять місцевим за перевірку й редагування своїх дипломних і курсових робіт.
Ураховуючи ці мінуси й те, що до стипендії два дні, живемо ми весело. За принципом «бомжуй із нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас». Я купую за два злоті щось до чаю, і це вже добре. Варимо макарони від організації «Карітас» із написом «Продукт постачається в рамках програми “Їжа для найбільш убогих людей Європейського Союзу — 2005”. Не призначено для продажу». Їмо та сміємося із себе. Весела наука.
Гуляю ввечері Старуфкою (старим центром) і вкотре розумію, що спільна між давніми містами Європи не тільки атмосфера: раптом відчуваю, що, завернувши за два роги, вийду на львівську кав’ярню «Дзиґа». Так і роблю — і справді, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якій у Львові був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей.
концтабір Майданек вразив поєднанням білого (засніжене поле)
та темно-коричневого (бараки) кольорів —
це влучно передавало настрій.
бракувало тільки чорних ворон і їхнього звукового супроводу.
але я ними галюцинував.
десь там ворони мусили бути.
наступного дня я дістався Варшави, знову нормальним автобусом,
і полетів до Нью-Йорка.
у липні 2003 року ми з однокласником і двома подругами
пішли в знаковий для мене тритижневий похід,
який у результаті дістав назву «кримська
голодуха — 2003»,
за висловом цього однокласника.
той був змушений просто з Роман-Коша
спускатися на трасу й автостопити до Києва,
а ми далі подорожували втрьох:
я та дві дівчини.
мандрували від села до села вздовж моря,
вчили окремі татарські слова,
робили одне одному масажі
й намагалися не заходити далі.
аж ось пройшли крізь казковий ліс,
повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,
і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.
наближався вечір.
обходити стежками було далеко, чекати ранку — довго.
— ми підемо в лоб! — сказала одна з дівчат.
вона боялася висоти, проте була рішуча,
бо батьки назвали її Вікторія.