вистрибує дужо як коник-бугай
який б’є попід груди роздушеним м’ясом
лежить на асфальті татарин не радить
ущелини брати натомість бики
тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити
та мати свій сад і ліщинову хвіртку
криницю джерельну ділитися з іншим і часом самому
тим іншим ставати (Григорій) щоб мандри
назавжди лишались щоб зорі гукали
летіти між ними а хмари й туман
усесвітня подоба де хаос гармонію
схоплює тихо в любові до всього
до жінки де сонце та діти де скелі
й провалля суворість не дасть утопити
зом’якнути глухо
ходити це жити
лежати це спати
мелодію грати
народну для себе для інших і фрукти
і воду й гостинність тепло та притулок
добро не забути воно естафета
щоб люди не впали не дати змаліти
онукам і дітям праправнуків ліс
у рожевих повітрях відкритих планет
не боятися смерті це зелень і хмари
і радісний вітер під сонцем яке
нам дало світлохвилі
прожити любити
відчути хотіти
дозріти
2
з вами був привид дві тисячі третього,
у студії Антон Чап’як,
і ми повертаємося до нашої подорожі.
звичайно, у Штати теж просто так не в’їхав.
про геморої на кордонах тут буде багато.
а може, в минулому житті я був злим прикордонником,
і тепер матінка-карма карає.
— уперше до Штатів?
— так.
— пройдьомтє.
з цілого літака — близько трьохсот поляків,
українців, білорусів і росіян —
чотирьох було «випадково відібрано»
для більш ретельної перевірки.
наскільки я зрозумів, двох із них —
білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина —
завернули назад.
ми години зо дві сиділи в якійсь кімнаті,
поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом
вивчали наші папери та заводили «обранців» з інших рейсів.
переважно з темною шкірою різних відтінків. випадково відібраних.
нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхав
із першою нежурналістською візою в паспорті,
уперше до Штатів,
із дощовою плямою на фотографії,
вислухали легенду
про джерела фінансування,
розпитали про плани на майбутнє
й дали півроку.
Аліса досі чекає в холі.
— welcome to the belly of the beast[3], —
сміючись, вітає мене.
який я був радий бачити її знову!
наступного дня прилетіла німкеня Момо.
спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,
поки Аліса востаннє перед від’їздом провідувала знайомих,
потім я тактовно відмазався від Момо,
утомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.
кинувши виклик великому місту,
пройшовся пішки від півдня острова
до північного краю Гарлему й назад.
стрельнув у Центральному парку самокрутку в бомжа.
біля нього — кілька сумок і речі у візку із супермаркета.
— ви також не місцевий? — питаю.
— я в місті від кінця листопада.
— подорожуєте?
— так, — усміхається, — іду туди, куди мене покличе доля.
— клас, мені теж подобається такий спосіб життя.
— ну, це важко,і на тебе дивляться скоса… проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.
він був приємний чолов’яга.
я його заповажав.
(зі щоденника)
Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб надсилати статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжайворонкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.
Чому нас із Момо постійно б’є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б’є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.
У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Просто під знаком «Please give to charity. Just not on the subway»[4]. На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім: