І ось я вже внизу. Хочеться кричати від переможного захвату, адже я не побоялася й спустилась сама вночі у льох! Та раптом моя нога підсковзується і я лечу на долівку. Свічка гасне, я гублю її у темряві. Плечі сковує холод, а рука потрапляє у щось тепле і слизьке. Від жаху волосся на голові стає дибки і я не криючись верещу на весь сарай. Я чую, як грюкає засув, видно, Вікушка не може його відчинити з переляку. Я підіймаюсь на ноги і кулею вилітаю із льоху на тремтяче місячне сяйво. Пацюки з шаленою швидкістю носяться по підлозі, пищать, снують між ногами. Щось велике і страшне б`є крилами на бантині, струшуючи сіно мені на потилицю. Я вже не тямлю, що роблю, біжу до вимикача й клацаю світло. Та лампа не світиться, очевидно, перегоріла. І коли я вже майже втрачаю свідомість від страху, двері нарешті відчиняються й сестра кидається мені назустріч. Але й подруга з малою вже здаються мені не людьми, а чимсь потойбічним. Не стуляючи рота, кричу на всю вулицю й біжу до хати, де мати вже стелить на ніч постіль. За мною женуться дві постаті, перелякані до тремтіння у колінах від одного мого вигляду.
При штучному освітленні лампи та присутності живих людей я потроху заспокоююсь.
Що там було, що? – допитується Куська. – Ти чого така перелякана?
А от підіть, та й самі дізнаєтесь, - хитро примружую око я. – Там такее…
Але щось ніхто не виявляє такого бажання.
Я не піду, - задкує мала, боячись, як би її не запхали в той сарай силоміць.
А мені щось здається, що це якась дурна ідея – «товариство опівнічників»… - дає задній хід Вікушка.
Я підсміююсь. Значить, випробування витримала лише я…
ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ
На цьому наша розповідь не закінчується. Після мого вдалого проходження випробувань, які, доречі, не пройшов більш ніхто, ми вирішили дати волю власній фантазії й влаштувати для сусідських дітей атракціон під назвою «кімната страху». «Кімнатою» мав стати той же сарай. Вікушка доречно зауважила, що треба підготуватися як слід, добре все продумати та прикрасити будівлю належним чином. «Щоб було страшно», - сказала вона. Як на мене, там і так було досить лячно навіть удень. Тому я стала заперечувати.
Ти що, хочеш осоромитись? – сердито сунула брови подруга. – І це після нашого тріумфу на концерті? Так, дівчаткам буде достатньо просто переступити поріг сараю, але як ти могла забути, що є ще й хлопці? Ти не знаєш, які вони скептики? Вони ж ітимуть сюди, наперед бажаючи зробити так, щоб ніхто не злякався!
Зауваження було правдивим. Із хлопчаків ми дружили тільки Костиком, інші ж нас били. Або ми їх. Словом, наші відносини були близькими, але не дуже душевними. Та в «кімнату» вирішили запросити всіх. А раптом вони змінять свою думку про нас?
Тож почали міркувати, як влаштувати все найстрашніше. Спочатку сестричка запропонувала відірвати лялькам голови й порозвішувати їх окремо від тілець на бантині. Ми розреготались, проте вбачили щось розумне в її ідеї. Нещасні ляльки були негайно роздягнені та вимазані кетчупом. Для більшого ефекту – як сказала подружка. Опісля взяли магнітолу й пішли в літню кухню записуватись.
О-ууу-ааа-гм… - завивали ми утрьох.
Стіни відлунювали наші стогони та хрипи, посилюючи їх. Для того, щоб було ще жахливіше, ми ввімкнули насос від криниці, імітуючи звуки пилки. Господи, й прийшло ж таке до наших світлих голів!
По «кімнаті» розставили свічки, які випросили в бабусі, запалили їх. Віконечко завішали мішком. Під стінкою поклали ночви, за якими мала заховатися я. Моєю місією було вмикання-вимикання магнітофону. Вікушку та малу Куську закутали, неначе в кокон, у білу тканину. Зробили «страшні привидські» голоси. Почали сходитись діти (оголошення про атракціон ми зробили попередньо).
О-у-а… Проходьте, але бійтеся страшних примар! – вила подружка, виглядаючи в прорізані для очей дірки в простирадлі.
Доречі, простирадло ми взяли тихцем з комода, і я боялась материного віника більше, ніж самої «кімнати страху». Діти з острахом протискалися у хвіртку, боком обминали Вікушку й малу, що корчились і хрипіли. Хочу додати, що дія відбувалась теплого сонячного дня, а на подрузі, окрім білого простирадла, були на ще три розміри більші темно-зелені шльопанці, які ми чомусь випустили з уваги.
Це не привид! – засміялись хлопці. – Він в зелених капцях не ходить!
Я вже сиділа у сараї й не на жарт розлютилася. Звідкіля їм знати, в чому ходять привиди?!.
Першою запустили у «кімнату» малу Оксанку. Дівчинці ледь виповнилося три роки. Та вона сама захотіла піти всередину, відпустивши руку брата, який її привів. Куська пхнула маленьку у сарай й швиденько причинила двері. Дитина розгублено застигла на порозі, перелякано мнучи поділ плаття. Тоді несміло ступнула крок у темряву, плутаючись між павутинням. Я швидко натисла кнопку на магнітофоні, сидячи за ночвами. Але звуку не було, тільки шипіння. Я клацнула знову й знов. Магнітофон шипів несамовито. Видно, цього було достатньо, щоб налякати Оксанку, бо вона почала пхикати. І раптом мене осяяло. Я покрутила коліщатко звуку на магнітолі й на весь сарай роздалось хрипіння й стогони, що ми їх записали. У мене аж самої мурахи по спині побігли. Дитина розридалася у голос, кличучи маму. Двері прочинилися й влетіла Вікушка-«привид», намагаючись заспокоїти маленьку. Та Оксанка так розплакалась, що її довелося напувати заспокійливим удома. Оксанкина мати розлютилась, що ми так налякали її дитя, й збиралася сваритись із нашою мамою.
Отож, ми похапцем почали запускати у «кімнату» решту дітей, доки батьки ще ні про що не дізналися. Залишились, в основному, хлопці. Вони чванливо заходили в сарай, не звертали уваги на павуків, насміхалися над розвішаними ляльками під кетчупом, та упевнено йшли геть. Нам стало сумно, адже ми так старалися. Мене вже боліло усе тіло непорушно сидіти під холодною стіною. До того ж, я жахливо змерзла, не дивлячись на спеку за вікном. Врешті-решт, залишився один Сашко, з яким ми теж нормально спілкувались. Він зайшов всередину, зупинився на хвилинку, озирнувся. Магнітофон я вирішила вже не вмикати – надто банально це було. Тож у повній тиші й темряві, тільки під мерехтливе світло свічок, Сашко просувався уперед. Я вже відчувала його дихання та тихі підсміювання над нашими стараннями. Кроки наблизились до ночов та зупинились. «От і все», - подумала я. Зараз він найде мене і висміє на всю вулицю. Хлопець й справді запхнув руку за ночви й торкнувся моєї крижаної долоні. Я вже збиралася вилізти, як раптом він сахнувся, закричав несамовитим голосом й прожогом кинувся до дверей. Щосили забарабанив кулаками, й як тільки засув відсунувся, вискочив надвір, вигукуючи щось на разок: «У них там... хтось неживий.. а ночвами!..»
Дітлахи перелякано кинулись навтьоки, гублячи сандалі. А ми вже не криючись реготали, смакуючи подробиці пригоди.
Звичайно, пізніше ми розповіли друзям правду, бо інакше з нами б ніхто не грався. Але Сашко ще довго не вірив й повторював: «Але холодні руки!.. В живих людей не буває таких холодних рук!..» Аж доки ми не повели його в сарай і не показали пусті ночви, за якими нікого не було…
ОСТАННІ ДНІ ЛІТА
Я скоро їду, - із сумом сказала Вікушка.
Ми сиділи на траві в холодку, понуривши голови. Ні, ніяк не могли ми звикнути до цього повідомлення! Кожного року звістка про від`їзд подруги до Миколаєва змушувала нас ходити злими, невеселими та нервовими.