- Тихо, тихо! – почала «втішати» мене Вікушка. – Не плач! От бачиш, все добре! Дістанемо ми твою вудочку…
Стара нарешті розплутала вузлуватими пальцями гачок і, всміхнувшись, змахнула нам рукою:
- А чого ж це ви, діти, так побиваєтесь через оцей дручок? Чи ж дуже дорога нині вудка? Он як, бідолашне, захлипалось, - кивнула на мене сивою головою.
- Дякуємо Вам, бабусю! Та вудки нині не дуже й дорогі, але знали б Ви, як би її батько потім бив! – Я від несподіванки не знайшлася що й сказати, тільки кивнула, потупивши очі. А Вікушку «понесло». – Бив би, боронь Боже, як!.. І палицею, й кнутом, і ременем!
Бабині очі округлились, вона схопилася за серце, ледь не впавши у воду.
- А чия ж то ти, дочко? – спромоглася вичавити, дивлячись на мене.
- Та це ж… - але я не дала нерозумній Вікушці створити катастрофу в моїй хаті.
- Це з там-того боку вулиці, до побачення, бабусю! – я схопила за руки обох Вік, підхопила вудки і помчала на інший край долини.
Баба дивилася нам вслід і обурено кивала головою, доки ми не зникли за першими деревами.
А ми добігли до чиєїсь кладки й зупинились нарешті, відхекуючись.
- Оце пригода… - розгублено сказала Вікушка й зайшлася сміхом.
- Ото пригода, - обурено відізвалась я. – Ти ж казала, що вмієш веслувати! А якщо ця баба розкаже про нас на вулиці? Що ми будемо робити?
Та не розкаже, не бійся. Вона ж не знає, чиї ми й звідки, - заспокоїла подруга. – Давайте краще спробуємо тут повудити. Мені здається, у цьому місці має бути багато риби.
Мені теж так здавалось. Річка тут глибоко вдавалася у берег, густо вкритий очеретом. Мутна, аж зелена вода стояла спокійно, ані хвильки не було на її поверхні, лише сонце відблискувало від дзеркальної гладі, висвічуючи маленьких грайливих рибок. Починало припікати.
Ми закинули вудилища вкотре, хоча вже й втратили надію щось спіймати.
За півгодини Куська голосно зітхнула. Потім позіхнула. Затим почала колупати пальцями носа. Встала, потягнулась. Сіла назад. Смикнула мене за волосся й дала стусана. Я дала їй здачі. Ми зчепилися. Й коли я вже була готова пхнути малу у воду, Вікушка закричала не своїм голосом:
Клює, клює! Оксана, в тебе клює!
Я миттєво облишила сестру й кинулась до річки. Поплавок і справді потонув, загубившись у зелених хвилях. Я судомливо схопилась за лискучу поверхню, потягнула на себе. На тому боці щось велике й сильне здригнулось, заборсалось і поволокло углиб. Я ледве втримала вудку у руках.
Тягни, тягни! – верещала мала, забувши про недавню бійку.
То, мабуть, щука! – збуджено кричала Вікушка. – Не поспішай, дай їй знесилитись, бо порве волосінь!
Я затамувала подих і повільними, але впевненими рухами тягла вудилище до берега, то попускаючи, то знову натягуючи волосінь. Врешті-решт, на поверхню почало виринати сріблясте у крапинку тільце. Луска мутного кольору переливалася під сонячними променями. Це справді була щука, величенька, десь із кілограм. Моє щастя не мало меж. Коли рибина опинилась біля наших ніг, ми почали обійматись, стрибати й шалено верещати від захоплення і радості. Я навіть цмокнула Куську в щоку, що привело її у ще шаленіший захват.
А щука лежала у траві і важко дихала. У неї були великі гострі зуби, неначе пазурі у кішки, очиська крутилися по колу, шукаючи, на кому вимістити злість і ненависть. Вона підскакувала і корчилась від безсильної злоби, але потроху втрачала сили. Виявляється, рибина зачепилась за гачок хвостом зовсім випадково, а я встигла її підсікти.
Так, мала, ти стій тут і стережи щуку. Ось я її кладу в пакетик, - наказала я сестрі. – А ми підемо далі вздовж берега, спробуємо ще щось спіймати.
Куська щось намагалась заперечити, але її ніхто не слухав. Ми з подругою пройшли трохи далі, за кущі бузини, і під старою вербою вона вирішила також спробувати щастя.
Оце велика щука, так? – раділа я, сяючи від щастя.
Ага! – охоче підтримала мене Вікушка. – Аж по лікоть!
Та де по лікоть?!. Більша буде! – не погодилась я, хоча щучка була не така й велика.
Ну, нехай більша… Я теж таку хочу спіймати.
Та спіймаєш… А я свою сьогодні зафарширую, - у роті аж слина збігла при думці про смачну вечерю.
Я вже уявляла, як хвалить мене мама, як усі дивуються й захоплюються моїм уловом, як я бігаю по сусідах і всіх частую спійманою власноруч щукою.
На стежці недалеко з`явилися хлопці, що жили по сусідству.
Костя, Женя, Сергійко! А приходьте сьогодні щуку їсти! Фаршировану! – крикнула Вікушка.
Я інтенсивно закивала головою.
Яку щуку? Де щука? Та не брешіть! – почулося.
Стало дуже неприємно.
А от прийдете й побачите яку! – буркнула я, стримуючи образу.
А ми прийдемо. Подивимось на твого малька, - зареготались хлопці й пройшли мимо.
Нехай сміються, - мстиво прошепотіла я. – А щуку я все-таки спіймала.
Звичайно, спіймала. Я сама бачила, - втішила Вікушка й нетерпляче подивилась на годинник. – Ну, все, майже дванадцята. Треба йти додому, бо зараз бабуся при…
У кущах щось затріщало, наче стадо буйволів бігло до води. Ми з Вікушкою перелякано притиснулись одна до одної. За тріскотом долинуло ревище:
Оксанааааа! Оксааааанаааа!
Ревло сестричище.
Що трапилось? – скочили ми. – Кажи зараз!
Щукаааа! Вона…
Що?! Що - щука?
Вона… Її нема! – вихлипала Куська.
Як нема?! А де ж вона поділася?
Там був кіт… Він гуляв. А мені, мені стало скучно. І я пускала трісочки у воду… Й вони пливли… А кіт тим часом з`їв рибуууу!!!
Мені в очах потьмарилось. Щука! Моя запечена фарширована смачнюща щука, яку я подумки вже розділила між всіма членами родини і не тільки, зникла!!! І все через це мале неуважне чудовисько, якому заманулося погратися! А, трісочки! Я тобі дам трісочки!..
Лясь! І моя долоня втиснулася у лоб малої. Лусь! Іншою дала їй запотиличник. Хвать – і пасмо сестриного волосся уже в моїй руці. Мала заревла ще дужче, але не намагалась відбиватись, оскільки розуміла свою вину й усю глибину трагедії. Вікушка мовчки спостерігала за нашим побоїщем, похнюпивши носа. Їй теж хотілося спробувати риби. Коли моя злість трохи зменшилась, я перестала лупцювати сестру і сіла плакати під розлогою вербою. Гіркі сльози котилися по щоках і підборіддю, плечі раз по раз здригалися від ридань. Вікушка марно намагалася мене втішити, а я виливала своє горе у солоних краплях і думала, що ж тепер казати усій вулиці, що вже була запрошена на вечерю з фаршированої щуки…
ПОЛІТ НА ВЕЛОСИПЕДІ
Після історії з невдалою риболовлею ми згадали про старе захоплення. Якраз бабуся Тоня, татова мама, здійснила давню мою мрію – купила старенький, подержаний, але дитячий двоколісний велосипед. Звісно ж, я вирішила відразу його обкатати. Велосипед був хороший, гарний, але біда складалася з того, що у нього час від часу заклинювало педалі, й він не міг гальмувати. Я потрохи призвичаїлась до таких особливостей свого транспорту і навіть полюбила за це – ніхто не просив мене покататись через страх побити коліна або ніс.
І от ми з Вікушкою, об`їздивши всю вулицю по колу, вздовж і впоперек, вже мчали додому. Я везла сестру на багажнику. Та раптом мала почала бити мене кулачками по спині. Я зупинилась.
- Дай мені, я сама поїду! – не попросила – наказала Куська.
- Ні, не дам, тут гора, а ти не вмієш гальмувати.
- Ні, дай! – Куська стукнула кулаком об кулак. – Інакше розкажу мамі, що ти мене била тоді на річці.