Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було - думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:
- Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! - Шукав очима школярів-авіаторів.- Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!
Дехто аж загорівся:
- А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі.
- Слава! Слава! - Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.
XII. В КИЇВ ПО СІЛЬ
- Громадяни! Товариші! - махає руками літун.- Увага! Маю ще вам сказати дещо.
Помалу затихли. Усміхаються.
- Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох - одного з більших школярів, другого - коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?
Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.
- Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.
- Ні, Мички шкода - дітей багато, хай летить Григор - він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...
Регіт.
- А жінкам можна?..
- Можна!
Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:
- Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..
Веселий чоловік:
- Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!
- Тетяну! Тетяну!..
Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:
- Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде - полетимо!
- Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!
Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:
- Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...- Вийняв годинника.- Без чверті чотири!
Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:
- Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!
Кругом загоготіло:
- Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!
- Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?
- Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!
Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...
- Пускати?..
- Заждіть! Заждіть! - наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: - Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!
Сміються кругом, сміється літун, рукою махає - давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:
- Півпуда солі? Добре!
Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:
- Пускай!
Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.
Глянув Петро униз - серце замліло.
Механік, люди, майдан, школа - все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.
XIII. У КИЄВІ
- Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...
Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось: