- Невже й ця дівчинка - член вашого гуртка?
- Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!
Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з радощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.
Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в зборах.
- Це теж із вашого гуртка?
- Ні, це прийшли записуватися у гурток.
- Ого, зразу п’ять душ!
- Е, це ще не всі...- Почали рахувати, хто ще казав, що хоче записатись у гурток.
- ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгірний, і Макар Підгірний...
- Дивіться, який урожай у вас сьогодні,- сміється літун. Тим часом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, показував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.
- В чім річ? - помітивши це, спитав товариш Микола.
- Петро Михайлович теж член нашого гуртка.
- А, правда. Я й забув.- І товариш Микола, сміючись, подав значок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: «Дати й дідові?» - «Дайте! Дайте!» Дід почервонів, засоромивсь - тікати; придержали, до свити причепили.
Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...
Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:
- До побачення! До побачення!
XVI. В НЕВІДОМІ СВІТИ
Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них... На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмову...
- А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.
- Зажди, а чим би вони дихали там?..
- А дихали б вони он як...
З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.
- Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спинить уже людину! - казав Петро.
- А ні! - згодився Андрій.- Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..
- Подумаєш - аж мурашки полізуть... Здається, все б за це віддав, все покинув...
- Так... є за що хоч би і вмерти!..
Затихли, задумались.
- Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця...
- Якого Ікара?
- А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка...
І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старогрецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.
А Марс вибирався над лісом все вище й вище.