Пішла Єлена до баби. Понесла признаку — сорочку стару Олексину. Баба почала шепотіти, вертіла ту сорочку довго, а потім об'явила:
— Вроки! А наврочила білєва молодиця, шо сидит від вас понад захєд.
Молодиць, що сиділи на захід від Олексиної хати, було багато. Не бракувало й білявих, але на жодну з них не могла Олексиха грішити. А втім — хто знає, що може дідьча сила?
Почалося відвертання насланого. Всі оті шептання, плювання, зливання. Носила Єлена й покладки, й солонину, й бринзу, але видимих наслідків ворожіння не давало.
Тоді Єлена подумала, що, може, ся баба не досить сильна. Все ж, ла-не-ла, баба. А от у Чорних Ославах є дід, так про того повідають, що дійсно великий знаюка.
Пішла до діда. Той теж одразу оприділив, що се вроки. А наврочила чорнява молодиця, що сидить на схід.
Подібність формульовок вразила Єлену і вперше хитнула її віру — не в надприродні сили взагалі, а в мале ознайомлення з ними оцих двох найближчих представників — баби Лючки й чорнославського діда.
Єлена вже, сказати правду, мало й слухала діда, одразу якось переконавшись, що хоч обряд буде, видимо, трохи інший — бо то ж білява молодиця й на захід, а се чорнява й на схід, — але суть зостанеться одна.
Таким чином, наслання, якщо воно й було, то так і зосталося. А може, його й зовсім не було.
Так і шамоталася Єлена від одної думки До другої, а якась сувора скупченість чоловіка, його мовчазна задума зоставалися нерозгаданими.
— Де йдеш, Олексику?
Вона звичайно ніколи не питала чоловіка, куди він іде. Так у них повелося з самого початку. Звичайно Олекса сам казав, і куди йде, й коли поверне. Але останніми часами Олекса уходив і не говорив куди, тому й Єлена почула себе в праві зламати звичай і запитати.
Олекса і не здивувався, і не заспокоївся, а звичайним голосом відповів:
— До Сапогова.
І нараз мов ударило Єлену. Вона аж широко розкрила очі — як могла бути такою недогадливою, такою глупою, такою короткозорою. Ясно ж, що надаремна була річ — шукати любки в твоєму селі, коли вона сидить у Сапогові. Інакше чому б Олекса так часто ходив до Сапогова? Пригадала й блискавично порахувала, скільки-то разів за останній час ходив Олекса до того Сапогова, і ще раз вилаяла себе за недостачу догадливості.
Боляче защеміло серце… Досі ще була якась надія, тепер нема… проміняв… відійшов… Хто ж буде любити тебе більше? Хто щиріше й так без остатку віддасть серце?
І дивилася повними сліз очима на збори чоловіка, як він переобувається, бере які делікатні онучі, сардак вбирає небуденний. Ясно, що до женщини.
Постановляє — вислідити хоч би ціною смерті. Прощається з Олексою ніби рівнодушно, товчеться коло печі, але з механічною точністю відзначає кожен рух і кожен погляд.
Олекса пішов. Єлена взяла хлопчика, побігла до сусідки й попросила поглядіти, а сама не пішла селом, а видряпалася відразу на грунь і побігла наздоганяти чоловіка.
Олекса йшов дорогою, ішов бистрою своєю ходою. Єлена бігла хащами, через потоки, видиралася на високі обриви й скоро, дуже скоро виморилася, але бігла. Хотіла все мати чоловіка перед очима, але де вже про те й думати, коли треба вибирати, куди можна пролізти. Прийшла навіть думка про можливість заблудити, але думки про поворот не приходило.
Широкий потік перегородив дорогу. Перебрести б можна, але другий берег — строма скала. Волею-неволею треба сходити на дорогу. Довго сходила, але зійшла.
Почувши себе на твердому, вже не дивилася на втому і бистрим бігом пішла вперед. Ото якби хто з людей побачив, що якась жінка біжить по дорозі, не знати що й погадав би.
Довго довелося бігти, поки впереді побачила Олексу. Він ішов усе тою ж своєю рівномірною бистрою ходою, якою міг би йти й дві доби без перестанку. Побачивши — так зраділа! Хотіла крикнути йому, щоб зупинився, щоб підождав, щоб пожалів, бо вона так утомилася, так подряпалася по хащах. Він же єдиний близький і рідний… Он іде…
Здержалася. Побачимо, що буде далі. Як вислідить та як увірветься до хати, ци де вни там сп'ют… Кинеться на ту курву й задушит. Єкий Олекса дужий, а з її рук любаски не вирве…
Он і Сапогів. Де ж буде йти мій чоловіченько любий? До котрої хати?
Олекса йде прямо до церкви.
Що-о? При чому тут церква, дім благословенства, на таке паскудне діло?
Ага!.. Мабуть, дяк тут живе. А у нього гарна жінка або дочка.
Знов ні, бо Олекса йде прямо до плебанії. Собак нема, мабуть, бо не гавкають. Як же то піп не боїться без кутюг жити?
Як тінь, сунеться Єлена. Бачить, що Олекса підійшов до попівського дому. Застукав. Йому відчинили. Увійшов…
Якісь сумніви почали залізати в душу Олексихи. Щось тут не так. Не може ж бути, щоб його любаскою була попадя або попівна!
Правда, нічого неможливого тут нема. Хіба мало було таких випадків, що пані любили хлопів? Он як у тій пісні співається, що «вельможная пані Петруня кохала»…
Але чи йшов би тоді Олекса так сміло? Ой, ні!.. Став би десь, вичікував, свистав, знаки давав…
А може, то служниця попова?.. О, напевне служниця! Сказала попові, що до неї брат ходить, а сама…
Тихо підійшла під вікно й заглянула. Сидить її Олекса на дерев'янім кріслі у поповій хаті. Такий красивий у своєму гірському наряді, дужий, смілий. А коло нього вертиться попик. Ходить по хаті, руками розмахує. То зупиниться коло Олекси і щось йому виговорює, то знову забігає по хаті. Нервовим рухом переставляє речі, з місця на місце, і то так, ні з того ні з сього. То стілець переставить на дюйм уліво, то свічник візьме і наче довго думає, куди його поставити, й ткне потім на своє місце назад. І все не перестає говорити. Та не так собі говорить, а все з притиском, з придавом, з жестикуляцією.
А де ж женщина? А де ж та, ради якої Олекса йде сюди, кидає жінку, кидає дитину! Її не видно в поповій хаті. Не тільки фізично, от в даний момент не видко крізь вікно, а оте дванадцяте чуття Єлени говорить, що її взагалі немає. Бо ж би вона була — тисячі прикмет, тисячі ледве значних рухів указали би Єлені її присутність. Олекса не так би сидів, не так би держав топірець, не так скидав би очима на попа, не так ворушилися б у нього вуста, коли говорить, — все було би не так, і з кожного руху, з кожного ґудзика на одежі виглядала би вона, женщина.
— Єзус-Марія! Хто це тут? — розітнувся нараз жіночий крик майже над вухом Єлени. Вона відхитнулася від вікна, і перший рух її був — тікати. Шарпнулася була навіть, але, побачивши коло себе жіночу фігуру, стала.
— Хто ти? Чого тобі тут треба? Чого ти у вікна заглядаєш?
Єлена бистро оцінювала зовнішні прикмети женщини. Ні… І це не вона. Підстаркувата, некрасива. Може, є молодша? Не могла розібрати по уборі, чи то служниця, чи сама попадя, тому спитала:
— Чи ви самі їмость будете?
— Ні, я у них служу. А вам чого треба?
Жінка теж, видимо заспокоїлася й перейшла навіть на «ви».
Єлена не знала, що відповісти. Вся її подорож сюди здалася їй нараз страшенно глупою. Стидно було перед цією незнайомою жінкою. І власне тому, що було стидно, Єлена вирішила сказати все.
— То мій чоловік, — кивнула головою на хату. — Гадала-смо, шо до любаски ходит. Любочко… Скажіт — ци не ви му любасков?
Жінка усміхнулася. Занадто вже було безпосередньо. Сама була з далеких сторін і все не могла звикнути до тутешньої простоти.
— Ні. Так ви того і прибігли?
Єлена кивнула головою.
— А може, у вас дочка є? А може… Може, самі їмость?
— О ні!
— А вони єки, їмость? Молоді? Старі? Гарні? Дужі?
— А ось подивіться.
Єлена глянула у вікно. Попадя увійшла до хати й щось говорила до чоловіка. Ні, ні, ні!.. І це не вона!.. Інакше дивилася б, інакше рукою вела. Від попа би укрила, від цілого світу би крила — лише не від Єлени.
— Ну як? Не вона? — питала жінка, і в голосі її чулося трошечки насмішки.
Єлена зітхнула.
— Ні!.. Не вона…
— Мабуть, так, що тут і не шукайте. Може, в другому місці де — того не знаю, а тут нема.