— А у вашому селі Олекса ще куди йдет?
— А звідки я знаю? Хіба я за тим дивилася? Неначе нікуди не заходить, бо завжди йде прямо на оцю стежку, а проте ручитися не можу. Вам би ліпше свого чоловіка знати. Хіба він такий, що…
— Ні-і!.. Він не такий!
— То чого ж ви тоді бігли аж сюди? Он аж подряпалися.
Єлена глянула на себе. Дійсно, на одежі було видно сліди шаленого бігу непроходимими хащами. Стало ніяково.
— Та видите… Шо жили ми єк належно… Він у мене такий чемний… Слова, ади, пустого не скаже. І не п'ет і не… Мені все, було, вогорє баби: йка ти шєслива… А йка я шєслива, шо він шос від мене криєт, шос думкуєт та й аби все сам… Та й шос дес ходит… та й до Сапогова, та й до Сапогова…
Єлена вже втерла очі кінцями хустки. Жінка стояла й співчутливо слухала. Ще немає трагедії, але вона, видно, десь назріває. Ще можна з усього сміятися, але скоро, мабуть, хтось буде плакати.
— Може, підете до хати та там на чоловіка зачекаєте?
Єлена хитнулася.
— Ой де!.. Най біх боронит…
— Чому? Боїтеся, щоб не бив?
— Ні… Він мене й пальцем, ади, йкий є палец, не текнув… Лиш… встид мені…
— А чого ж? Ви жінка, мали право!
Єлена не була юристом і не знала, чи вона має право, чи ні, але відчувала, що Олексу може образити таке слідження.
Зітхнула.
— Ні… Видев, іт хакі йду… Перебачєйте, шо-м… шо-м так…
— Що ж… я розумію… Лиш будьте спокійні — лихого тут нічого нема. Ваш чоловік приходить до нашого єгомостя, вони бесідують. О чім, того я вам не скажу, бо то не моя річ. Лиш думаю, що наші єгомость поганого нічого не навчать.
Єлена чуло попрощалася й пішла. Але з дива не могла вийти: яка може бути бесіда в Олекси, простого гуцула, із сапогівським попом?
А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз їлася на нього, знайшли притоку його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.
Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів переписку з якимись вищепоставленими людьми — словом, був якоюсь загадкою.
Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому попросту не було о чім балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.
Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересилав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.
Був гарячим прихильником свого греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.
Нервовий, похопливий, він, видимо, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці,— і тому на сапогівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я.
Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну побіду над одвічним своїм ворогом — руським клером, отець Кралевич просто ставав невміняємим. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав:
— Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…
— Не чуєте?.. Не чуєте? — кричав отець Кралевич і блискав очима по залі.— І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus [1]перетягають Русь до свого обряду, забирають наші деєцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini [2]знаходився, — що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот чотирнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…
— Що він говорить!.. Що він говорить! — в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. — Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому — які там у нас іще поточні справи?..
Але отця Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і жутко.
Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж наблюдалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, — те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати о тім не лише на соборчику — Боже, спаси! — а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки.
Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається:
— Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, що Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего…
— Так! — перериває отець Кралевич. — Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами?
Еге, мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою.
— Боротися?.. Як? Чим?.. Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас та й то…
— Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі — руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обварувала собі liberum exercitium ritus sui graeci! [3]Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!.. [4] І «Проект»… Особливо «Проект на знищення Русі» показати!
І витягав список досить поширеного того «Проекту» з 1717 року й відчитував:
— 1. Шляхту руську до жодних урядів не допускати.
2. В компаніях від русинів сторонитися.
3. В сусідстві жодної приязні з русинами не мати.
4. При присутнім русині висміювати його всяко.
5. Багатших русинів виїдати з міст на передмістя й відбирати від них усякі доходи.
Се для світських, для світських… Тут іще багато… Але ось і для нас, і для духовних…
— Ми це знаємо, — пробує боронитися отець декан.
— Ви, може, й знаєте, а колеги мої не всі знають! Не всі! Не всі! — і вибирає найбільш ядерні місця:
— 1. Латинські біскупи мають поробити руських єпископів своїми суфраганами.
2. Попів руських тримати в недостатках і простоті, аби нічого не знали й не вміли вчити людей. А дітей їх старатися переводити в кріпаків.
3. Церквам ерекцій не давати, а де є старі — накладати на них великі оплати.
4. Землі волинські і подільські, де люд уперто тримається схизми, віддати татарам. А унію треба плекати для того, що тоді Русь злучимо з нами і навчимо її ненавидіти Москву.
— О!.. О!.. — кричав отець Кралевич і потрясав папером. — Треба, щоб усе це Рим знав… щоб знав, як тут ненавидять нашу Русь і як хочуть exslinguere [5]той обряд, що його установили святі грецькі отці, а святий престол за добрий і рівний узнає!.. Римові треба одкривати очі! Поляки там хваляться, ніби вони всі єсть ширителями віри католицької на Сході, а це неправда!.. Історія знає, як у тисяча п'ятсот п'ятдесят третьому році Польща всіма силами противилася з'єднанню Москви з Римом, аби Москва не забрала тоді Русі. Отже, не віру католицьку завжди мала на увазі Польща, а лише свою користь. І треба, щоби Рим усе це знав…