Так і йшло життя цієї пари, можна би сказати, тихо, якби не ота вічна нервовість, вічна звинченість отця Кралевича. Щось у цьому було з конквістадора, щось із вічного бунтівника, конфедерата. Рішуче помилково він потрапив до сутани; йому далеко більше до лиця була би якщо не кольчуга, то, в усякому разі, плащ народного трибуна. Він тоскував, він не знаходив собі місця, коли не протестував, не громив філіпіками, не здавалося йому, що когось організовує, щось підготовляє, до чогось готується. Мабуть, за цю рису характеру, розгадану на верхах і оцінену негативно, і злетів отець Кралевич до убогої сільської парафії. Видимо, сила, яка його сюди перевела, добре знала перефразоване російське прислів'я: «Дальше едешь — тише будешь». Міркували, певно, що тут отець Кралевич порозумнішає. А ні — існують іще засоби.
Але отець Кралевич не смирився, не упокорювався. Навпаки. Оце йому здавалося, саме тепер знайшов те поле діяльності, за яким тоскував усе своє життя. Дві людини, з яких одна чула в собі колосальні засоби чину, але не чула під нею жодної ідейної обгрунтованості, і друга, що вміла все теоретично обгрунтувати, але ніколи не бачила реальних сил для здійснення своїх мрійних постулатів, — таких дві людини зійшлися, тягнені незримою силою одна до одної з різних точок земної кулі, аби доповнити одна одну й аби слово сталося чином.
Не дивно, бідна Єлена не могла тут нічого зрозуміти.
Познайомився отець Кралевич із Довбушем випадково.
Був у сусіднього панотця храм, де Кралевичу випадало служити. Бо то здавна вже так повелося, що служать на храмі сусіди-священики. По службі обід і нудна балаканина, від якої отець Кралевич звичайно не знає, куди себе дівати. Він зрозумів уже під сей час, що являє собою якесь пугало для околичного священика, що при ньому всяка бесіда в'яжеться, в'яне, никне. І що для обох сторін далеко краще, коли вони розходяться.
Їхати додому не випадає, бо це означало би образити господаря. Властиво, так, по суті, господар не тільки не образився би, а навпаки — був би дуже радий, що позбувся такого неспокійного гостя, але назверх мусив би вдавати ображеного.
— Щось поганого завидів отець Кралевич у моїй хаті, що так борзо ся виніс…
А збоку хтось додасть:
— Великим попам у наших покоях тісно…
А ще хтось добавить:
— А нам, скажім раз правду, у їхніх… — і це звучить як заклик до бойкоту.
Отець Кралевич все це знає, у тому нудиться, відсиджуючи неписаним звичаєм призначені години «куртуазії». Але слухати рівнодушно кострубатої бесіди сільських попів не може. Ще як вони трудяться пльоткарствами, переполіскують, як баби, кості ближньому своєму, ще якось слухає того Кралевич, як бреніння мухи. Але коли бесіда часом, не густо, звертається на якісь загальніші тори й починають зачіпатися трохи ширші, ніж парохіальні, теми — Кралевич не витримує і вмішується. Говорить пристрасно, нервово, одразу показує таке знання предмета, таку всебічну ерудицію, що бідні попики гаснуть, умовкають і тільки переглядаються один з одним: звідки ся мара впала в наші гори?
От і тут таке трапилося. Завели отці розмову про різні удосконалення обряду. Один хвалиться, що він таке й таке ввів до своєї служби, чим вона, по його думці, скрасилася безмірно. Другий теж вихваляється, як він скоротив і покращав свою… А отець Кралевич слухає, слухає і нараз вмішується. І слова його такі, що якби бомбу кинув у мирне коло сусідочок, то, мабуть, менше зробила би вражіння.
— А не приходило вам, отці, до голови, що за ті всі зміни ви можете відповідати, і то сильно, перед духовною властен)?
— …?
— А так. Бо ви порушили канон.
Отці вибалушують очі. Дехто роззявляє рота. їм не зрозуміло, як це… «Таже служба від того стала кращою, коротшою, а се є рівно добре й для пастви, й для пастиря. Зрештою — хто мені може в моїй церкві розказувати?
Я ту є ґазда — і ґазда!»
Все це ворушиться в головах панотців, вертиться на язиці, але виповісти ніхто не сміє, бо знають прекрасно, що Кралевич заб'є, запаморочить, засипле цитатами, латиною, і будеш ти у тім усім, як невмитий.
Хтось все ж знаходиться відважний:
— Але що ж тут такого лихого, отче? Ми ж хотіли, як краще..
— А хіба ви маєте право хотіти? Хіба ви маєте право порушувати чистоту й правильність обряду? Таж ми мусимо стояти на незбитій основі приписів соборів, отців святих і брев папських — і тільки! Перемін жодних!!. Можемо — і мусимо — увзгляднити лише переміни, заведені провінціальним собором руським Замойським і потверджені конгрегаціями римськими та папою. Тільки вони! Тільки ці зміни ще суть і понині для нас нічим не обезсиленою нормою. Всякі ж інші, пізніше зроблені й постановам собору протиставлені,— то є злоупотребленія законодавчої власті!
Отці переглядаються. Отак вони попали вже й у злочинці, і в ругателі. Біда прямо з сим отцем Кралевичем… Облає тебе хтозна за віщо, зневажить — а ти не знаєш навіть, що й відповісти.
Хтось пробує виправдатися:
— Нам постанови собору того не відомі, то ми й не можемо їх придержуватися…
— Як то — не відомі? Як то — не відомі? — кип'ятиться отець Кралевич, і очі його блискають. — А «Лейтур-гіаріонь»?..
— Який лі…тур…аріон?..
— Як то — який?.. Що ви?.. «Лейтургіаріонь»? — се єсть служебник літургій божественних святого Василія Великого, Іоанна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!
— О… вже й я попав у злочинці! — іронічно зітхає отець декан і розводить руками. — Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий.
Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тоскою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося би, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця би отця Кралевича був вартий, — а от переморгуються, поемішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти.
Оце би забрала його зараз, повела би геть, бо як розгониться, то може наговорити пан Біг знає чого, але як це зробити?
І тому дуже зраділа, коли отець Кралевич, зразу обірвавши бесіду, заявив, що його щось заболіла голова, отже, він піде на свіже повітря, трохи прохолодиться.
Вийшов на подвір'я із задушної і в буквальному, і в переносному смислі атмосфери — і відітхнув вільніше.
Плебанія була убога. Ні садочка, ні квіточка — нічого будь більше привітного для ока. Нема де не то сісти, а й стати.
З царинки церковної перелаз на вузенькі суточки. Мабуть, був тут потік колись і вижолобив сутки глибоко. По один бік суток «ограда» церковна, тобто звичайнісіньке гуцульське вориння; по другий — земляний насип невеличкий. То кладовище. Зараз воно було веселе, усе розбарвлене червоними хустками та запасками гуцулок, червоними гитами та сардаками гуцулів. Аж засміятися хотілось, бачачи стільки червоних великих квітів на тлі зелених трав, кущів і дерев кладовища.
Царство мертвих усе рухалося, жило. Купи гуцулів переходилися з місця на місце — і тоді здавалося, що то плететься фантастичний многоцвітний вінок із рухливих цвітів. Хто в потребі якій переходить, а хто просто так, із цікавості: подивитися, як люди їдять, послухати, що люди говорять. Підійде до компанії, постоїть, подивиться, послу хає — і йде до другого. І нікому це не дивно, ніхто на це не звертає уваги: стоїть чоловік — ну й нехай собі стоїть.
І від усього цього натовпу, мов від гігантського рою бджіл, ішло гудіння, одноманітне гудіння. Сотні різних голосів, сотні різних тембрів змішувалися в одну гущу, тратили кольори і ставали гомоном людської товпи. Так вона, товпа, гуде в спокої. В безпокоїстві, мабуть, інакше.