Відзначень одержав я пять, з тих найвищі — хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл[яси] (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібне.[36] Але в нашім роді було багато опозіціоністів і до таких виступів привикли були.
Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі[37] в Бадені (квітень 1917). Там жив я з адміралом, штабовим лікарем д[окто]ром Окуневським,[38] відомим українським письменником.
Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Фсдьковнч і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). «Камяна Душа» Хоткевича мала для мене спеціяльне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я з запалом, а також всю стрілецьку літературу.
Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиск (Брідщина). Тоді була позіційна війна скучна, нічого цікавого не було. Я читав і провадив переписку з Українцями у Відні і Стокгольмі.
Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І, в справі мого одного українського приятеля. Я знав, що цісар ворожо був настроєний до Українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що Поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через звязаних з ними політіків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я з рештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав гр[аф] Буріян,[39] який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архикнягині або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря. Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння.
Цісаря Карла знаю від своїх хлопячих літ. Це людина дуже добродушна і з наилучшими замірами, але слабої волі. Він має клясичну нормальну освіту і юридичні студії. Він був приступний і давав на себе впливати, але із-за його слабої волі впливали на нього з усіх сторін, так що він ніколи не міг рішитися. Німецький цісар Вільгельм[40] і його оточення просто тероризували цісаря Карла. Мати його подруги, герцогиня Парменська впливала на нього шкідливо, бо була дуже амбітна і хотіла своїх дітей бачити на ріжних престолах. Під тими впливами цісар Карло не міг покинути Німеччини, хоч хотів не раз це зробити. Про національний склад своїх держав був добре поінформований, про українську справу також. Про українську справу говорив я з ним багато разів, нераз він сам зазивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив про це президентові міністрів Зайдлерові.[41] Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави[42] перед криком Поляків в парляменті і краю. Найбільший вплив мав на молодого цісаря д[окто]р Польцер, шеф кабінетової канцелярії, чоловік не старий. Цісар Карло не вірив так Полякам, як старий цісар. Не можна сказати, щоб він їх боявся, але не хотів «скандалів».
Убитого в Сараєві престолонаслідника Франца-Фердінанда[43] знав я також особисто. Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і для Українців був прихильний. Носився з замірами відбудови великої Української держави. Неправдою є, що жінка кермувала його політикою. Був це муж цілком самостійний, а вона була дуже скромна жінка.
З політичних подій в часі війни обходив мене найбільше Берестейський мир[44] (і перед тим відокремлення Галичини). Вже перед заключениям Берестейського миру найрозумніші державні мужі в Астрії і Німеччині знали, що осередні[45] держави будуть побиті, головно з господарської причини. Гр[аф] Чернін[46] отверто заявив цісареві: «Wir haben uns zum Tode gesiegt» (Ми смертельно «побідили»). Чернін, чоловік розумний, говорив вже тоді, що вже велика територія, занята осередними державами, розсадить їх. Тільки більшість німецьких рішаючих кругів не бачила катастрофи, яка наближалася. І тому в Німеччині Чернін мав багато ворогів. Якраз для того, що погром центральних держав був певний для розумнійших політиків, постановили вони вирішити справедливо питання великої української держави. Вони думали так: національний розвиток України не підлягає найменшому сумніву. Його можна тільки припинити і то тільки на якийсь час. Але убити неможливо. Для того треба визнати Україну як самостійну державу в етнографічних границях, а навіть з певними заокругленнями. Вже сам факт такого визнання матиме велике значіння прінціпіяльне, а в будучині навіть практичне, в першій мірі негативне: бо кожда держава, яка перечитеме українському народові його права до самостійносте в відповідних границях, скорше або пізнійше відпокутує за це при будучих комбінаціях, як це вчить історія. Противники української справи підносили вже тоді, що Україна в найлучшім разі буде невтральна в великій боротьбі між Антантою і центральними державами, а навіть може звернутися проти центральних держав із-за дуже важної для неї Східної Галичини, якої Австрія, розуміється, не думала їй відступати. Щоб до цего не допустити, Німеччина заздалегідь приготовила замах стану[47] на Україну, з яким німецький генерал Айхгорн,[48] шурин Скоропадського, вже дуже вчасно носився. Словом, Німці від самого початку думали не провадити української політики на Україні, а Австрія не оцінювала добре ні української справи, ні німецького становища в цій справі.
На вістку про визнання самостійної Української держави всі Українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справили собі великий пир у Кодлубисках.
Незадовго Німці розпочали похід на Україну.[49] Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія. З тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну Поляки, смертельні вороги українського народу.
В півтора місяця опісля вмаршували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати Німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди.
З австрійськими військами вступили на територію Української Держави-також Укр[аїнські] Січові Стрільці.[50] Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії як гнобителькі України. Сю українську формацію в Австрії переслідувано від початку, бо австрійський уряд, зрештою слушно, підозрівав цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. Їй постійно грозило розвязання[51] зі сторони Австрії, до якого я всіма способами старався не допустити. Лекше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр[аїнських] Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери, від низьких до високих, а особливо Поляки з ріжних сфер. В Головній австрійській] Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнійшого змісту. Референти постійно вносили на розвязання.
[38]
Окуневський Ярослав (1860–1929) — австрійський військовий лікар, український громадський діяч, письменник, адмірал флоту Австро-Угорщини, кавалер найвищих нагород Австро-Угорщини, Іспанії та Китаю. Першим розробив статут медичної служби морського флоту, використаний багатьма країнами світу. Автор спогадів «Чорногора і чорногорці», «Листи з чужини» та ін.
[39]
Буріан фон Раєч Стефан (1851–1922) — граф, міністр закордонних справ Австро-Угорщини у квітні — жовтні 1918 р.
[40]
Вільгельм II Гогенцоллерн (1833–1941) — імператор Німеччини і король Пруссії (1888–1918). Сів на престіл після нетривалого правління свого батька Фрідріха III. Відігравав активну ролю у внутрішній і зовнішній політиці Німеччини. Прихильник завоювання Німеччиною світового панування, не раз спричиняв кризи в міжнародних відносинах. Під час Першої світової війни формально очолював армію, однак фактично командування військами здійснював німецький генералітет. 9 листопада 1918 р., після початку Листопадової революції в Німеччині, був позбавлений влади. Виїхав до Голландії і 28 листопада 1918 р. зрікся престолу.
[41]
Зайдлер Ернст — австрійський політичний та державний діяч. 1918 р. — президент Кабінету міністрів Австро-Угорщини. 9 лютого 1918 р. підписав у Бересті таємний протокол про утворення зі Східної Галичини та Буковини окремого коронного краю.
[43]
Франц Фердінанд (1863–1914) — австрійський ерцгерцог, небіж імператора Франца Йосифа І. По смерті кронпринца Рудольфа і свого батька ерцгерцога Карла Людвіга став наступником престолу Австро-Угорської імперії. Політична програма Франца Фердінанда передбачала перебудову імперії на засадах федералізму. 28 червня 1914р. франц Фердінанд разом зі своєю дружиною графинею Софією Хотек був убитий у місті Сараєві Гаврилою Принципом — членом сербської націоналістичної організації «Молода Боснія». Сараєвське вбивство 1914 р. стало безпосереднім приводом до початку Першої світової війни.
[44]
Берестейський мир — мирний договір між УНР і державами Четверного союзу, підписаний вночі проти 9 лютого 1918 р. Цим догово ром визнавалася незалежність України в кордонах, які приблизно збігалися з межами української етнічної території. Україна мала постачати до Австро-Угорщини й Німеччини збіжжя та продовольство, а Відень і Берлін зобов'язалися подати Києву збройну допомогу проти більшовиків.
[46]
Чернін Оттокар (1872–1932) — граф, австрійський політичний і державний діяч, дипломат. Ставши 1916 р. міністром закордонних справ Австро-Угорщини, намагався встановити таємні контакти з керівниками країн Антанти, щоб обговорити можливість укладення мирної угоди. Очолював Австро-Угорську делегацію на мирних перемовах у Бересті. 1 лютого 1918 р. від імені Центральних держав заявив про визнання Української Народної Республіки суверенною державою. 9 лютого 1918 р. підписав Берестейський мир з УНР. Уклав також таємну угоду з українською делегацією про поділ Галичини на польську й українську частини і об'єднання Східної Галичини та Буковини в окремий коронний край.
[48]
Айхгорн Герман (1848–1918) — німецький фельдмаршал. 1918 р. командував німецькими військами в Україні. 30 липня 1918 р. вбитий есером Б.Донським у Києві.
[49]
Відповідно до Берестейського мирного договору німецькі й австрійські військові частини вступили на територію УНР 18 лютого 1918 р.
[50]
Легіон українських січових стрільців (легіон УСС) — українська добровольча військова частина в складі 55-ї дивізії австрійської армії, що діяла на російському фронті в 1914–1918 pp. Легіон УСС увійшов на територію УНР разом з австро-німецькими військами після укладення Берестейського миру. 1 квітня 1918 р. командиром військової групи, до якої входив легіон, був призначений Вільгельм Габсбурґ. Січові стрільці брали участь у боях з більшовицькими частинами на Півдні України. 6 жовтня 1918 р. легіон передислокований на Буковину. Після проголошення 1 листопада 1918 р. ЗУНР став організаційним ядром її збройних сил — Української галицької армії. Існував до травня 1920 р.