Мимо такого приняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожи.
Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністью виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведению безтактний, сильно разив. Я його тоді бачив вперше і, мабуть, в останнє.
Того самого дня був я у Гертлінґа.[72] Це старенький чоловік, літ понад 60, дуже симпатичний. Я представив йому докладно, що німецькі війська роблять на Україні. Він відповів, що ті справи до него не належать. Я і тут старався приготовити Буріянові «мягке крісло», як то кажуть. Що це мені удалося, заявив мені опісля сам гр[аф] Буріян, який по моїм повороті до Відня з обуренням закидав мені це. Я спокійно відповів йому, що я тілько інстанціонував в справі зміни політики на Україні, але безуспішно. Він відповів мені зі злобою, що після звітів[73] Форгача нема ніякої України. Це мене так обурило, що я навіть не попрощався з ним і вийшов з салі.
Ще блище фронту, чим цісар Вільгельм, сидів Людендорф[74] (при оперативнім штабі німецької нач[альної] команди). Я був у нього на третій день по візіті у цісаря Вільгельма. Людендорф — чоловік середнього віку, твердий, маломовний і з виглядом дуже зарозумілий в противенстві до ГінденбурГа (у него був я того самого дня), який робить вражіння дуже симпатичного старого батька. Коли я скінчив оповідати Людендорфови про те, що виробляють Німці і Австрійці на Україні, він не відповів ні слова. Зате про инші питання висказувався живо. Та сих справ описати ще не можу.
В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні і хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючий правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.
УСС застав я вже в Елисаветгороді, а частинне в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь в супереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розвязати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який в кінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чім помагав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк.[75] Щоб утруднити догляд над собою і над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дівізії припинилися.
Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу висшої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину і зі штабом і вишколом став у Чернівцях, кіш у Вижниці, а сотні на границі і частина їх в Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.
Намісник (Презідент) Буковини Гр[аф] Ецендорф, тірольський німець, звертав постійно мою увагу на те, що заноситься на щось. Робив він це в той спосіб, що присилав мені ріжні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався.
Я лежав тоді хворий. Коло 15 жовтня 1918 приїхали до мене два українські офіцери з Галичини і повідомили мене, що галицькі Українці лагодяться перейняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження мосту на Сяні. Чому його в відповідний час не висадили, не знаю. Не кажу, що через те був би вратований Львів, бо критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тім завинив.
Дня 19 жовтня 1918 зійшлися у Львові Українські Установчі Збори.[76] Я не був на них, але мав докладні відомости від старшин УСС. Дня 1-го листопада 1918[77] рано українські війська захопили Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований з запитом, чи і гуцульська сотня має їхати. Я відповів: «Розуміється». Букшований був одинокий, що розумів ситуацію: зрештою цілий легіон хотів боронити Черновець перед Румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом із гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка[78]), збудили мене в ночі і сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут Румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці і автом поїхав на станицю.[79] Там побачив я транспорти УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе коменданта] Микитку, команданта черновецького вокзалу і четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не віповів на це нічого. І дійсно, до 4 години рано всі ешелони УСС відїхали на Львів.
Було вже зимно[80] і дуже мрачно.[81] Через мій виїзд в ночі збільшилася у мене горячка так, що я не міг їхати. Щойно 9 листопада опустив[82] я Чернивці, мимо хвороби, бо Румуни надходили. Я виїхав автом через Сторожинець і Вижницю до Косова. Біля Косова переночував я в селі Кабаках. В Косові був я присутнім при тім, як жандармерія присягала на вірність Українській Державі. В Коломиї був я три дні. В Станиславові задержався я два дні. З Янчина біля Перемишлян говорив я вже телефонічне з Вітовським, який ще держав Львів. Я виїхав до Львова як чоловік приватний. І там сидів я приватно аж до 21 листопада 1918, коли Українці опустили Львів. Я поїхав автом до Жовкви, відтам через Камінку до Золочева, відтам до Тарнополя і Бучача. В Бучачі я мешкав в монастирі оо. Василіян аж до 6 мая 1919.[83] Потому жив я коло Станиславова аж до румунського ультиматума з 24 мая 1919 року. Того дня раненько поїхав я через Делятин до Ворохти. Там під стрілами[84] Румунів завернув я і поїхав до Березова, де застряг з автом. Пішки в ночі пішов я зі своїм адютантом і його дружиною та Петром Шекериком[85] до с. Текуча, де переночував і пішки пішов дальше до Космача, де я знов ночував (в останній хаті під верхом Гречит). На другий день раненько пішли ми через Гречит великими снігами серед сильної мряки до с. Ільці, по дорозі двічи заблудивши. В Ільці я знов ночував (нігде за ночліг не хотіли Гуцули принята заплату) і пішов раненько до Жабя, перебравшися в Ільці по гуцульські. По дорозі зустрів я весільний похід знакомого гуцула, сів на коня і поїхав до церкви до Слупейки. Там зустрів я вже багато УСС знакомих, пр. п. Юру Бендейчука. В Жабю ночував я у Гуньовського. На другий день рано прийшли по мене Бендейчук і Венгрии, котрі запровадили мене до Шекерика. Там був я дві години і пішов на Матуру до знакомого гуцула, де мешкав сім днів. На Зелені Свята пішов я до Ільці на храм і мешкав там у пароха Глібовицького. Там полонили нас 6 червня Румуни. Обходилися при тим брутально. В Косові нас замкнули, з Косова повезли автом до Коломиї і залізницею вечером до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а звідтам автом до монастиря Кальдарушани (50 км на північний схід), де нас замкнули.
[74]
Людендорф Еріх (1865–1937) — німецький генерал. У 1914–1916 pp. був помічником Пауля Гінденбурґа й фактично керував воєнними діями на Східному фронті, а в 1916–1918 pp. - усіма збройними силами Німеччини.
[75]
Гірняк Никифор (1885–1962) — український військовий діяч, сотник УСС, отаман УГА. Учасник українсько-польської війни 1918–1919 pp. Брав участь в організації Червоної УГА. Автор спогадів про Василя Вишиваного.
[76]
Йдеться про створення у Львові українськими послами австрійського парламенту, депутатами галицького й буковинського сеймів, лідерами українських політичних партій та греко-католицькими ієрархами Української Національної Ради. Незабаром її виконавчий комітет виїхав до Відня для узгодження з австрійським урядом питання про утворення західноукраїнської держави.
[77]
Результатом Листопадового повстання стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки 9 листопада 1918 р.
[78]
Микитка Осип (1871–1920) — український військовий діяч, генерал-майор УГА. 1918 р. — комендант легіону УСС. У серпні 1919 р. призначений начальником Київського гарнізону. Від листопада 1919 p. до лютого 1920 p. — командувач УГА. 10 лютого 1920 p. виданий Одеській ЧК членами Начального ревкому УГА. Після піврічного ув'язнення в підмосковному Кожухівському концтаборі розстріляний у Москві в серпні 1920 р.
[83]
Під час перебування Вільгельма Габсбурґа в Бучацькому василіанському монастирі Дмитро Вітовський вручив йому грамоту уряду ЗУНР про присвоєння звання полковника УГА. (Протокол допиту Вільгельма Габсбурґа від 4 вересня 1947 р. // ЦЦАГО України. — Ф.263. — Спр. 66498 фп. — Т.І. — Арк. 14–24).
[85]
Шекерик-Доників Петро (1889 — р. см. невід.) — український громадсько-політичний діяч. Один з організаторів січового руху на Гуцульщині. 1918–1919 pp. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР — ЗО УНР. У 1920-х pp. жив на Галичині, був послом до польського сейму. 1939 p. заарештований радянськими органами та вивезений до Сибіру, де й загинув.