— Пригадайте.
Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упевнено:
— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’ятаю.
— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?
— Аякже.
— О котрій годині приїхали тоді на студію?
— Пів на дванадцяту.
— Коли виявили зникнення машини?
— Близько першої.
— І це не стурбувало вас?
— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.
— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.
З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкликав її.
— Щось є, Людмило Костянтинівно?
— Машину акуратно виметено й вичищено. Та куди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в проході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.
— Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?
Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.
— Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? — запитав.
— Не можу твердити.
— І все ж він не раз бував біля студії,— впевнено мовив полковник.
— Можливо, але я не помічав.
Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла відбитки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які знайшла в кабіні.
Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.
Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влаштував сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.
— Ростов — місто велике, — сумно посміхнувся Козюренко. — І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.
Переговоривши з працівниками Ростовського карного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жінка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповівши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.
Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі — мішанина різних стилів: ліжко з нікельованими кульками й нове зручне крісло. В кутку старенький телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.
Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його слова не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.
— Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.
Жінка кивнула, і якийсь вогник майнув у її очах.
— Вони розтрощили Іванові голову… — сказала ледь чутно. — Падлюки! — вигукнула раптом. — І куди ви дивитесь, міліція називається!
Козюренко знав, що в таких випадках марні виправдання і логічні доводи — просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.
— Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, — мовив якомога переконливіше, — і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?
Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та відповіла досить спокійно:
— Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.
— А поза фабрикою?
Жінка безнадійно махнула рукою.
— П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибалися. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?
— Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони познайомилися?
— Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й каже: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.
— Де познайомилися?
— У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.
— А прізвище, по батькові?
— Семен, і все… Казав — директор магазину.
— Якого?
— Я так зрозуміла, що промтоварного. Але поручитися не можу.
— Потім ще зустрічалися?
— Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен — це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.
— Шапку обіцяв? — заворушився у кріслі Козюренко. — А не казав, звідки у нього шапки? Може, працює там, де їх роблять?
— То в магазині ж він! — сердито знизала плечима жінка. — Я ж казала — директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо — тьху!
— Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?
— Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..
— Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чоловік про Семена?
Жінка замислилась.
— Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.
— А зовнішність Семена чоловік не описував?
— Та з нього, коли тверезий, слово важко витягнути.
— А коли приходив напідпитку?
— Ні, не казав, я б запам’ятала.
— А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?
— Ні. А ви вважаєте, що це він?
— Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.
Козюренко залишив номер телефону й підвівся.
Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга оселився поруч Байдачного, через один номер.
Байдачного в номері не було. Майор пообідав у кафе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у готельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.
Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто виголений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.
Шульга скосував на свої ношені, із збитими підборами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і залишився задоволений. Порівняно з Байдачним він виглядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впевненості. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.
З черговою по поверху вони умовилися. Цю молоду й грайливу жіночку порекомендували йому у штабі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з півслова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.
Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.
На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже півгодини, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і зараз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.
Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і майор одразу схопив трубку.
— Адміністратор, — почув голос чергової. — Вибачте, я помилилася…
Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з номера.
Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гавриловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.