“Починається друга дія вистави”, —подумав Шульга і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.
Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у велику гумову грушу, — знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.
Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козюренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали поставлені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазончики — понад триста кактусів налічувалося в колекції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.
Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів, роздивляючись уважно.
Так і є, на м’ясистому тілі рослини з’явилася ледь помітна опуклість.
— Іринцю,— покликав дружину, — йди-но сюди, глянь — Ребуція Марсонері скоро розцвіте.
Дружина сперлася на його плече.
— І справді, — здивувалася, — а я й не помічала. І як вона цвіте?
— Я бачив у Фонова. Оранжева квітка, чимось схожа на лілію, з білими тичинками.
Козюренко обережно попестив кінчиками пальців жорсткий стовбур кактуса. Полюбляв сидіти просто вікна, спостерігаючи за своїми улюбленцями. Справжню радість приносило йому цвітіння кактусів. Дивлячись на химерні квіти, забував про все, відпочивав і тілом, і душею, певно, така розрядка була йому конче необхідна після напруження й тривог на роботі.
Коли Роман Панасович сидів біля кактусів, дружина намагалася ходити по квартирі нечутно: добре розуміла, що робота в чоловіка не з приємних, що доводиться бачити йому і кров, і смерті, зустрічатися з покидьками роду людського, і ніщо так не очищає душу, як споглядання краси. А що може бути в світі прекрасніше за квіти?
Роман Панасович ще раз попестив кактус, що мав розцвісти, хотів переставити його ближче до світла, та в передпокої задзвонив телефон.
Козюренко взяв трубку. Дзвонив один із його підлеглих — повідомив, що вчора під час автомобільної аварії в Карпатах загинув свідок у справі про вбивство Галати Сергій Борисович Корж.
— Звідки дізналися? — запитав Козюренко.
— На фабрику подзвонили із Свалявського райвідділу міліції.
— Причина аварії?
— Управління автомобілем у нетверезому стані.
— Матір Коржа повідомили?
— Зараз поїхали до неї.
— Якої марки був автомобіль у Коржа?
— “Москвич” чотириста восьмий.
Щось у цій історії видалося Козюренкові підозрілим. Роздумував лише кілька секунд. Наказав:
— Машину до мене і замовте квиток на найближчий літак до Ужгорода.
…Начальник Свалявського райвідділу міліції доповідав Козюренкові:
— На жаль, автомобільні аварії на наших дорогах не така вже й дивина. Дороги в’юнисті, і той, хто порушує правила руху, ризикує життям. А якщо вже хто сів за кермо у нетверезому стані!.. Як цей Корж… Експертиза встановила середній ступінь оп’яніння. На повороті пішов під укіс, машина перевернулася кілька разів, водій загинув, а його попутниця з травмами.
— Попутниця? — зацікавився Козюренко. — Хто?
— Учителька із Тамбова Лариса Володимирівна Синякова. Їхали разом після відвідин ресторану “Перевал”.
— Де вона?
— У районній лікарні.
— Стан?
— Нічого страшного. Зламала ногу, два чи три ребра, ну, синці…
— З нею розмовляли?
— Ще не встигли. Та й не поспішали, й так усе як на долоні.
— А я хотів би побалакати з Синяковою.
Лариса Володимирівна, жінка молода й вродлива, дивилася на Козюренка круглими зеленими очима, з яких ще й досі не зник переляк. Розповідала, ледь ворушачи тонкими жовтуватими пальцями, вимазаними зеленкою:
— Я запізнилася на автобус, а тут саме й нагодився оцей “Москвич”. Зупинився — попросилася до Мукачева.
— Коли це сталося?
— На початку третьої, пополудні. Я пообідала в ресторані, тому й запізнилася на автобус.
— І не помітили, що водій машини у нетверезому стані?
Синякова стиснула пальці в кулак.
— Чесно кажучи, я цього не помітила.
— Як розуміти ваші слова?
— Ну, п’яного одразу видно. А цей вів машину впевнено.
— Впевнено, кажете, — зацікавився Козюренко. — Як же ви розбилися?
Синякова розчепірила пальці, вони ледь тремтіли й чомусь нагадували жабу, що приготувалися до стрибка.
— Він їхав нешвидко, потім почався ухил, там, розумієте, серпантин, машина пішла швидше, і я побачила: щось негаразд. Він вчепився в кермо, почав перемикати швидкості, а машина все швидше… — Жінка зім’яла простирадло нервовим рухом, залишивши на ньому бганки, й Козюренко зрозумів, що вона зараз переживає все, що сталося.
— Не хвилюйтеся, Ларисо Володимирівно, — спробував заспокоїти.
— Але ж машина одразу набрала швидкість, на повороті нас занесло, зарипіла гума, й він крикнув мені, щоб трималася…
— Отже, водій машини попередив вас про можливість аварії? — запитав Козюренко навмисно сухим протокольним тоном, знаючи, що саме такий тон іноді вгамовує емоції. — Так?
— Авжеж… Далі пішов довгий прямий спуск, метрів триста до крутого повороту, він щось робив з машиною, не знаю що, потім хотів врізатися ліворуч у схил, та з-за повороту назустріч вискочив грузовик, він встиг обминути його, і тут нас понесло під укіс. А далі я нічого не знаю. Лікарі казали, що він загинув, а мене викинуло з машини одразу, це й врятувало.
— Раніше ви ніколи не зустрічалися з водієм цього “Москвича”?
— Я ж казала, це сталося випадково.
— Ви не помітили, “Москвич” стояв біля ресторану “Перевал” чи їхав повз нього? Перед тим, як ви зупинили його?
— Там стоянка для машин, і він виїхав звідти.
— Багато було машин на стоянці?
— Не дуже. Автобус, два чи три грузовики й легкових кілька.
— А де “Москвич” стояв, бачили?
— Біля самого краю. Праворуч, углибині.
— Поруч нього стояли машини?
— Автобус і, здається, “Волга”.
— Хтось проводжав вашого водія?
— Я побачила машину, коли вона вже зрушила з місця. І нікого там поблизу не було. — Повагалася й додала більш упевнено: — Я стояла на шосе біля самої стоянки й не могла не побачити.
З лікарні Козюренко подзвонив до обласного управління міліції. Попросив надіслати до Сваляви експерта по автомобілях, а сам поїхав до районної автоінспекції, що займала невеличкий флігель поруч райвідділу. Начальник автоінспекції, повновидий капітан, витягнувся перед столичним слідчим, намагаючись сховати живіт, але той по-зрадницькому випинав з-під мундира.
— Я хотів би подивитися на машину Коржа, — наказав Козюренко.
Капітан потягнувся за кашкетом.
— Вона тут, на штрафмайданчику.
“Москвич” справляв гнітюче враження.
— Тричі перевернувся, — доповів начальник автоінспекції. — Щастя, що не загорівся.
Козюренко зиркнув на нього спідлоба.
— Причина аварії? — запитав коротко.
— П’яний водій.
— Автомобіль оглядали?
Капітан пом’явся.
— Лікарі визначили середній ступінь сп’яніння, — відповів ухильно. — Отже…
— Отже, не оглядали, — констатував Козюренко. Він наказав покласти “Москвича” на бік, уважно оглянув гальмову систему. Поманив пальцем капітана.
— Як ви вважаєте, що це таке? — постукав пучками по мідній трубці.
Капітан визначив одразу:
— Пошкодження гальмового шланга.
— А ви кажете — п’яний… — тихо промимрив Козюренко.
— Але ж ми вважали…
— Я ставитиму питання про вашу службову відповідність, — мовив Козюренко суворо.
Червоні щоки капітана взялися білими плямами, і черево одразу обвисло. А Козюренко вів далі так само суворо:
— Ви грубо порушили порядок розслідування аварії, капітане, і заслуговуєте покарання. — Полковник ще раз обдивився пошкодження на трубці. — То більше, що аварію, наскільки я розумію, влаштовано зумисно: хтось перекусив гострозубцями гальмовий шланг.