Лише тепер капітан остаточно збагнув усю серйозність своєї провини. Постукав себе кулаком по чолу.
— Винуватий, товаришу полковник, — мовив зовсім щиро, — і згоден з вашою думкою.
Козюренко не звик пробачати недогляди й недбалість у службі. Мовив, похмуро дивлячись на капітана:
— З вашої вини могло піти хибним шляхом розслідування небезпечного злочину. Хтось навмисно зіпсував машину, а ви тут!..
Обласний експерт підтвердив передбачене полковником: гальмову трубку перекушено гострозубцями приблизно добу тому. Він відправив її на аналіз до лабораторії, а сам сів у “Волгу”, виділену в розпорядження Козюренка. Поруч нього примостився й начальник районної автоінспекції.
— На перевал, — наказав шоферу Козюренко.
Вони приїхали на перевал під вечір. Дні у червні довгі, і сонце схилилося до обрію. Козюренко з розчуленням згадав той справді чарівний день, коли вони зі старшим лейтенантом Владовим обідали тут у ресторані. Та часу на сентиментальні спогади не було зовсім, мусили швидко обдивитися місце, де стояв Коржів “Москвич”. Синякова твердила, що машина рушила з кутка майданчика, це місце тепер зайняла чиясь “Волга” — начальник автоінспекції швидко знайшов її власника, й “Волгу” відігнали на інше місце.
— Злочинець підліз під машину звідси, — тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: — Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? — А сам попрямував до ресторану.
Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козюренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впізнала. Він пройшов до невеличкого кабінету директора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслуговували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.
— Пам’ятаю! — одразу вигукнув один з офіціантів — хлопець в оранжевій сорочці. — Він сидів за моїм столиком. У кутку.
— Один?
— Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.
— Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? — запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.
— Дуже прошу вас, — попросив хлопця в оранжевій сорочці, — пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.
Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.
— Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, — підбадьорив його полковник. — Не звертайте на мене уваги.
Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:
— Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього — буцім картопля, а щоки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то суворі, і він командував оцим, — вказав на фото.
— У чому це проявлялося?
— То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво — пляшка шампанського…
— Про що вони розмовляли?
— А ні про що. Мовчали, коли я підходив.
— Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?
— По-моєму, до туалету.
Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже визначив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.
— Хто розплачувався? — запитав. — І, крім пляшки шампанського, спиртного не пили?
— Тільки шампанське. А платив той, у сірому.
— Зможете впізнати його, якщо знадобиться?
Офіціант кивнув.
— Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? — зненацька поцікавився Козюренко.
Офіціант одразу зрозумів його.
— Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? — відповів запитанням на запитання.
— Так.
Хлопець трохи почервонів.
— Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина заливна, будь ласка, а ікру лише на свята…
— Пообідавши, пішли разом? — перервав його Козюренко.
— Так.
— І разом сіли в машину?
— Звідки ж я знаю?
— Може, випадково бачили?
— У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?
— І то правда, — погодився Козюренко. — Покажіть, за яким столом вони сиділи.
Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?
Отже, злочинці, які вбили Галату, дізналися про доручення на норкові шкурки від Коржа, злякалися, що він може якось виказати їх, і вирішили прибрати єдиного свідка. Зробили це досить спритно.
Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.
— Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одягу, — мовив, — та вночі був вітер, і все змело…
Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнався багато. Слава богу, офіціант виявився спостережливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.
Але чи причетний до всього цього Байдачний?
Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут мало не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.
Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще десять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти залишалось небагато, й раніше приходити не хотілося.
Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?
Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.
Шульга для годиться трохи покомизився, але, дізнавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скільки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.
Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поцікавився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок — усе залежить від транспортування їх з Нар’ян-Мара, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.
Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі побачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хотів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволодович чекатиме на Байдачного ополудні.
Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадянину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшовши з машини, та нічого не помітив — працівники карного розшуку знали свою справу.