Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєчком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.
Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.
Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.
Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взяти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…
“Спокійно, — подумав, — може, це коньяк тобі вдарив у голову, йолопе!”
Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєчком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. Поки оговтаються, він відірветься на якусь сотню метрів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлопцям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоженуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.
Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх — лише в цьому порятунок.
Попід містком Гупач перейшов на інший бік вулиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, начесаним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.
Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер — швидше! Перебіг до парадного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…
Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зробити лише кілька кроків…
Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він досвідчений, і м’язи в нього ще тверді…
Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчувши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого каменю. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздогнати.
Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав руками, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджаючи до тротуару.
Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.
— Метро “Арсенальна”, — мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.
Гупач намацав у кишені срібного карбованця, сидів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно — чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.
Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинився біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер переконався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Залишився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мовляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на другий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.
Козюренко ходив по кабінету, заклавши руки за спину, й зрідка кидав гнівливі погляди на двох хлопців, що переминалися з ноги на ногу біля порога.
— І це називається — інспектори карного розшуку! — відчитував. — Таку справу провалили!
— Ми могли взяти їх одразу в ресторані, — почав виправдовуватися один. — Та був наказ: стежити!
— Правильний наказ був, а ви Рудого злякали, де тепер його шукати? Він у таке підпілля піде, удень із свічкою не знайдеш.
— Але ж маємо фото, — подав голос Шульга, — і знаємо, що живе десь у Святошині.
— Ідіть, — махнув Козюренко хлопцям і, дочекавшись, поки вийдуть, мовив Шульзі: — Ваші підлеглі, майоре, виявили сьогодні елементарну неграмотність, і я, на вашому місці, не вигороджував би їх.
Шульга почервонів.
— Я уважно проаналізував їхні дії і не можу знайти похибки…
— Одне слово, цей рудий Федя — материй вовк. — Козюренко підійшов до магнітофона, натиснув на кнопку. — Давайте ще раз прослухаємо їхню розмову.
Полковник слухав, трохи нахиливши голову, як слухають діти цікаву казку. Вимкнувши магнітофон, зняв телефонну трубку й наказав:
— Усіх дільничних інспекторів Києво-Святошинського району — до мене! Так, негайно. — Обернувся до Шульги і запитав: — Як вважаєте, що робити з Левинським?
— Обшук, — відповів майор, не задумуючись ні на мить. — Обшук і арешт.
— Так-то воно так. А як нічого не знайдемо? Доказів проти нього нема. І розмова з рудим Федором така — абстрактна… Якщо б не ці йолопи царя небесного, взяли б їх в Одесі на гарячому та ще й одеський клубочок розмотали.
— Завтра Федір попередить Левинського. Сьогодні навряд чи. Телефону в Олександра Степановича нема, а посилати когось до нього ризиковано. Мусить розуміти, що через посильного ми на нього можемо вийти.
— Дасть першому зустрічному хлопчикові трояк — віднесе листа за адресою…
— Так, — погодився Шульга, — не може наша людина весь час у ліфті їздити чи на площадці перед квартирою стовбичити. Перехопити кур’єра важко.
— Звичайно. Отже, беріть постанову на обшук і швидко підготуйте оперативників, а я зустрінусь з дільничними.
Три фотографії рудого Федора мав у своєму розпорядженні Козюренко. Три цілком пристойних знімки, зроблені під час дружньої вечері компаньйонів у ресторані “Зозуля”. Два фото анфас і одне в профіль. Ці фотографії були показані дільничним інспекторам Києво-Святошинського району, де здогадно мешкав рудий Федір. Десь у районі другої просіки. І ніхто з дільничних не впізнав його.
Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.
— Майор Шульга детально пояснить вам завдання, — мовив. — Не маємо права втрачати жодної хвилини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працювати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.
Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала оперативна група.
Олександр Степанович Левинський мешкав на п’ятому поверсі.
Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб — самого Олександра Степановича, дружини та сина — начебто й забагато: для її одержання Левинський прописав у старій квартирі ще матір, виписавши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович — дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершивши справи в Одесі.
Олександр Степанович вийшов на дзвінок у смугастій піжамі, вже встиг заснути — після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: “Відчиніть. Міліція!” Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобразивши на обличчі здивовану посмішку.
— Чим можу бути корисним? — знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.
— Ось постанова на обшук, — простягнув йому папірець Козюренко.