Директор поморщився.
— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…
— А про що ж я кажу?— щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?
— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?
Глуховський не задумався ні на мить.
— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще каракуль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього місяця двічі.
— Галата одержував хутро?
— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.
— І все ж прошу пригадати: раніше Галату посилали по хутро?
Глуховський замислився лише на мить.
— Ні, — відповів упевнено, — по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.
Козюренко перезирнувся з Шульгою — очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.
— Коли ви дізналися, що на вашу адресу надійшли норкові шкурки? — запитав Козюренко.
— Позавчора.
— Чому одразу не послали по них? Самі ж кажете — довго вибивали їх…
— Позавчора усі машини були в роз’їздах.
— Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки надійшли на станцію?
— А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.
— Звичайно, який же секрет! — засміявся Козюренко. — Та все ж ми хотіли б знати…
— Я вже зрозумів вас, — притиснув руку до серця Глуховський. — Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…
— Вам?
— Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.
— І він повідомив вас?
— Звичайно.
— Ще кого?
— Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.
— І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?
— Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.
— Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?
Глуховський одразу вловив підтекст цього запитання. Похитав головою.
— З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!
— Яка ж?
— Вахнічев на фронті служив у розвідці, — впевнено рубонув долонею повітря Глуховський. — У Вахнічева груди в орденах, два — Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!
— Так, — погодився Козюренко, — і все ж чому саме на Галату впав вибір?
— А я знаю — чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.
— Добре, — полковник зробив помітку в блокноті, — це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізвища працівників, які знали або могли знати, що Галата одержав доручення.
— Товаришу слідчий, а тепер послухайте мене… — В очах Глуховського загорілися іскорки. — Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, — одразу поклали трубку.
— Павло Павлович, — кивнув Козюренко на директора, — вже розповідав нам про це.
— Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!
Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:
— Що ви маєте на увазі?
— Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбивство. А Засенко не знав — з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні під столом розливали.
— Ого! — не витримав Шульга. — І цей Засенко знає, з ким пив Галата?
— Незнайомець, — заперечив Глуховський. — Каже, раніше ніколи не бачив. Я ще хотів нагримати на Засенка — чому вчора не повідомив про пиятику. В робочий час! Та ще й цілу пляшку!
— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що постачальники…
Козюренко не дав йому закінчити:
— Чи не могли б ми скористатися вашим кабінетом? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.
— Звичайно, — підхопився той.
— Секретарка покаже нам, — зупинив його полковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.
Задзвонив телефон, директор узяв трубку.
— Вас, — зупинив Козюренка.
— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Нехай почекає. Зараз виїде майор Шульга.
— Комірник? — запитав майор.
— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.
Шульга розклав на столі кілька фотографій, підкликав комірника.
— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?
Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кожний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.
— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.
Фото Галати лежало третє від краю, комірник навіть не торкнувся його.
Шульга задоволено гмикнув.
— Так і запишемо в протоколі, — взявся за ручку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.
— Так, тверджу.
Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запитань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хотів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характеризувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.
Майор трохи подумав і вирішив не гратися з комірником у піжмурки, адже той мало не чверть години спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання злочинців.
— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потребуємо вашої допомоги.
Комірник ніяково здвигнув плечима.
— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…
Шульга не утримався від усмішки.
— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме навпаки. Вчора партію норкових шкурок замість товарознавця швейного об’єднання Івана Васильовича Галати у вас одержала зовсім інша людина.
Крих здригнувся.
— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж документи, доручення… І паспорт у нього…
— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швидко б довели, що фотографію там переклеєно.
Крих заперечливо похитав головою.
— Паспорт був у порядку, — заперечив. — Оті печатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно дивлюсь на документи, і мене не проведеш!
— Є речі, які може встановити тільки експертиза.
— Але ж підпис! — вигукнув комірник. — Він розписався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…
— Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, товарознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівживого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники підприємства впізнали його.
— Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… — Комірник поворушив губами й пополотнів: — Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..