— Дуже рідко.
Козюренко дістав ключі із шкатулки.
— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Може, ви щось хочете повідомити, шановний?
Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.
— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигукнув раптом високим голосом.
— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпати отаких, як ви! — на секунду не втримався Козюренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.
Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в атласній тужурці, невдоволено мружачись.
— Що вам потрібно? — запитав добре поставленим голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?
— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зусилля. Другим ключем відімкнув і нижній замок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксувати це.
— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.
— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув посвідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.
— У мене щойно закінчилась вистава, я втомлений. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.
— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.
— Але що потрібно міліції від мене? Я — артист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.
— Маєте справу з шанувальником вашого таланту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…
— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.
Підлога в передпокої квартири Дрогайцева паркетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козюренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.
— Що ви робите? — непідробно здивувався той.
Полковник випростався: певно, здивування Дрогайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:
— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жертвою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясувати це.
Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, натомість побачив у її очах цікавість.
— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витягнувши шию й розглядаючи через його плечі понятих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.
— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?
— У Олександра Степановича? Звичайно… — відповів Дрогайцев.
— Коли?
— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко сказати…
— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволений. — Ви працюєте? — запитав у жінки.
Замість неї відповів Дрогайцев:
— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.
Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишномовно, та Козюренкові було не до психологічних спостережень.
— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запитав.
— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояснив Дрогайцев замість відповіді.
— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?
— Удень також.
— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколупався нігтем у щілині й швидко підвівся.
Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.
— Приведіть сюди Левинського, — наказав.
Олександр Степанович зупинився на порозі, та полковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих пройти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі:
— Громадянине Левинський, укажіть, де ви обладнали тайник у квартирі Дрогайцевих?
Олександр Степанович постояв трохи мовчки, ніби не чув запитання, відповів нарешті із справжнім обуренням у голосі:
— Припиніть цю недостойну гру! Якісь тайники… Я давно вже виріс з дитячого віку, щоб займатися схованками.
— Отже, ви твердите, що не обладнували тайника в підлозі передпокою вашого сусіда Дрогайцева?
— Ну, що ви! Я без їхнього дозволу ніколи не переступав і порога квартири.
— Для чого ж вам знадобився дублікат ключів?
Але й на це запитання Левинський встиг уже приготувати більш-менш пристойну відповідь:
— Після смерті матері, а це трапилось два роки тому, у квітні, якщо не помиляюсь, — кинув запиту-вальний погляд на Дрогайцева, — так-от, уже два роки підряд Дрогайцеви, виїжджаючи на гастролі, залишають нам ключі, щоб поливали квіти. Не можу ж я відмовити гарним сусідам у такій дрібниці, то більше, що доводиться іноді користуватися їхнім телефоном. А я — людина не зовсім уважлива, можу й загубити ключі. От і замовив дубль.
— Чудова версія, — не міг не визнати Козюренко.
— Не версія, а чиста правда, — приклав руку до серця Левинський.
Козюренко підкликав оперативника, і разом вони підняли з підлоги кілька паркетин, скріплених між собою. Полковник попросив понятих підійти ближче.
— Отак воно кріпиться, — показав на два металевих затискачі, — не дуже хитромудро, зате надійно. Не помітиш до кінця днів своїх. — Опустився на коліна й витягнув з тайника досить великий згорток. Підвівся і зазирнув Левинському в очі зблизька. На секунду йому здалося, що той втратив свідомість: кров відлила від щік, обличчя витягнулося і зробилося жовтим, зовсім як у мерця. — Ваші цінності, Олександре Степановичу?
І все ж Левинський виявився сильнішим, ніж гадав Козюренко. Знайшов у собі сили, щоб посміхнутися і відповісти твердо:
— Вперше бачу. Про які цінності ви говорите?
— Ходімо до кімнати… — підштовхнув його Козюренко. У вітальні він поклав згорток на стіл, розгорнув обережно целофан, потім вовняну шматину, висипав на стіл пачки грошей, кілька ощадкнижок на пред’явника, золоті монети й звичайну сірникову коробочку. Дрогайцеви й поняті присунулися до столу, розглядали цікавими очима.
— Що ж це ви! — озирнувся нараз Дрогайцев на Левинського. — А ми до вас із чистою душею…
— Не валіть з хворої голови на здорову! — губи Лєеинського скривилися у злій посмішці. — І де ви стільки нахапали?
— Дозвольте, — здивувався артист, — що ви маєте на увазі?
— По-моєму, усім ясно, — холодно й цинічно мовив Левинський. — Не викручуйтесь, вас упіймали на гарячому! І для чого людині стільки грошей! — вигукнув нараз патетично.
Дрогайцеву не вистачило повітря. Із стиснутими кулаками кинувся на Левинського, та Козюренко стримав його.
— Прошу без ексцесів, — мовив. — Ми не сумніваємося у вашій непричетності до цього, — кивнув на стіл із грішми, — та все ж вам разом з дружиною доведеться поїхати разом з нами до міліції для з’ясування деяких обставин.
— Ви затримуєте нас?! — розпачливо вигукнув Дрогайцев.
— Я ж кажу, для з’ясування деяких обставин, — повторив Козюренко. Не міг же сказати артистові, що, поки не доведе їхню непричетність до цієї справи, не має права відпустити. Попросив понятих: — Прошу перерахувати гроші. — Сам узяв сірникову коробочку, висипав її вміст на стіл.
— Ого! — вигукнув Дрогайцев.
— Так, у вас, Олександре Степановичу, губа не з лопуцька! — Козюренко почав повільно рахувати діаманти.
Дружина Дрогайцева мовила із захопленням:
— І де це люди беруть їх?
— Вам краще знати! — огризнувся Левинський. Він сів на стілець у кутку кімнати, і Козюренко зробив знак оперативнику, щоб наглядав за ним. Сам розклав на краю столу папери: приготувався писати протокол про результати обшуку.
Усю ніч Шульга разом з дільничними інспекторами виявляли усіх Федорів, які мешкали в районі другої просіки. Зрештою зупинилися на трьох, які хоч трохи нагадували рудого.