Перед світанком до райвідділу міліції приїхав Козюренко. Чисто виголений, без найменших ознак утоми. Шульга догадувався, що Роман Панасович щойно поголився в своєму кабінеті, — мав там кип’ятильник і все, що потрібно для гоління, аж до одеколону і пудри включно. Не визнавав електробритв і полюбляв імпортні леза “Суперсільвер”, журився, коли не міг дістати їх. Товариші знали про цю маленьку слабкість слідчого з особливо важливих справ і, перебуваючи за кордоном, вважали за обов’язок привезти Козюренкові хоча б пачечку таких лез.
Шульзі було відомо: Роман Панасович голиться незалежно від потреби, коли відчуває втому. Голиться повільно і, як казали товариші, з любов’ю, а після гоління наче оновлюється — бадьорішає, молодішає. Ось і зараз — перейшов кімнату, де сиділи Шульга з працівниками райвідділу, твердими кроками, міцно потис усім руки, кивнув Шульзі на його запитувальний погляд, і майор зрозумів — обшук у Левинського проведено успішно. Вислухав доповідь майора, посидів хвилину мовчки, коротко запитав:
— Ваші пропозиції?
— Почнемо з першої просіки. — Майор назвав номер будинку. — Тут мешкає Федір Архипович Солонько. Майстер по ремонту годинників. Приблизно такого ж віку, що й Рудий. Схожий на нього — лисуватий блондин.
— Будинок власний? — поцікавився Козюренко.
— Так. Збудований одразу по війні. Далі: Федір Юрійович Гупач. Технік телевізійного ательє. Зовнішні дані такі ж, як у Рудого. Мешкає в Києві мало не десять років. Одружився з власницею будинку на третій просіці Анастасією Власівною Кучеренко. Не п’є, не скандалить, одне слово — тихий чоловік.
Полковник нахилив голову на знак згоди, й Шульга вів далі: ,
— Третій: Федір Федорович Гусаков. Зовнішні дані також ніби сходяться. Шофер автотранспортного підприємства зв’язку. Два роки тому позбавлений прав за управління транспортом у нетверезому стані. Але, кажуть, виправився. Мешкає на третій просіці в батьковому будинку разом із жінкою й двома дітьми.
Роман Панасович підійшов до вікна. Вже розвиднілося, і перші сонячні промені пронизали ще темнувате нічне небо. Постояв, жадібно вдихаючи ранішнє повітря. Наказав не обертаючись:
— Викликайте оперативну групу, майоре. — Обернувся, подивився на дільничних, котрі не зводили з нього насторожених поглядів. — А ви, лейтенанти, поїдете з нами. Перевірте зброю, цей рудий Федір, либонь, стріляний горобець, і його голіруч не візьмеш. — Махнув рукою, відпускаючи, і дільничні одразу підвелися і рушили до дверей.
Шульга розмовляв по селектору з черговим по управлінню. Козюренко підійшов до нього, поклав руку на плече.
— Викликайте оперативників із собакою,— уточнив. — Посилену групу.
Шульга передав наказ і запитав у Романа Панасовича:
— Як з Левинським?
Козюренко розповів про результати обшуку.
— Поки що лише побічні докази, — резюмував. — Уся надія на Запорожцеву. Ми викликали її о другій кочі. Вивчає ощадкнижки, гроші — шукає відбитки пальців Левинського чи ще якісь докази. Бо інакше не доведеш, що тайник обладнав саме він. — Засмучено покрутив головою. — Такі-от справи, дорогенький.
— Запорожцева доведе, — спокійно, але переконано мовив Шульга.
Вони посиділи мовчки, заглибившись кожен у свої думки. Козюренко, помітивши, як пом’якшали риси майорового обличчя, зрозумів, про кого думає Шульга, і непомітно зітхнув: знав характер Запорожцевої, прямо протилежний мало не янгольським рисам її обличчя, і вирішив, що навряд чи Шульга дочекається колись взаємності. Потім подумав про незбагненність жіночого характеру і явну непослідовність вчинків у найрозумніших жінок, навіть у міліцейських капітанів.
Що ж, не можна бути пророком, коли йдеться про таємниці жіночої душі.
Приїхали ще дві машини, і старший групи доповів Козюренкові про готовність до операції.
Рушили. Попереду Козюренкова чорна “Волга”, де розмістилися також Шульга і дільничні інспектори, позаду ще одна “Волга” і “газик” із службовою собакою.
Зупинилися за квартал від садиби Солонька. Козюренко зняв пістолет з запобіжника, поклав до кишені штанів, постояв трохи, поки оперативники з допомогою дільничних обкладали садибу, і рушив до неї в супроводі старшого групи. Йшли повільно, розмовляючи про нові марки автомобілів, нічим не схожі на працівників розшуку, що виконували небезпечне завдання.
Садиба Солонька була відгороджена від вулиці легкою дротяною сіткою, за якою росли густо посаджені кущі шипшини. Між будинком і вулицею велика клумба з трояндами, виткі троянди облямовували вхід до веранди. На ганку перед верандою робив ранішню зарядку чоловік — рудий і лисуватий, схожий на Федора, що вечеряв учора з Левинським у “Зозулі”.
Зайшовши до садиби, Козюренко запитав у чоловіка:
— Ви не чули, де тут поруч здається кімната?
Той присів ще раз, повільно повернувся до хвіртки, мовив невдоволено:
— Ні, не чув.
— Можна вас на хвилинку? — покликав Козюренко. Вмить оцінив ситуацію: чоловік лише в майці й спортивних синіх штанях без кишень, отже, неозброєний, і це дає їм відчутну перевагу. Чоловік зиркнув на них підозріло.
— Що потрібно?
— На хвилинку, — повторив Козюренко.
Той переступив з ноги на ногу.
— Ми не здаємо кімнат, — відповів невдоволено.
— Вас звуть Федором Архиповичем?
— Ну й що?
— Нас послав до вас головний інженер фабрики.
— Анатолій Васильович? — подобрішав Солонько. Швидко збіг з ганку. — Чого ж ви одразу не сказали?
— Він запевнив нас, що ви зможете підшукати кімнату.
— Ох, цей Анатолій Васильович, — розвів руками Солонько, — одного разу зробив йому послугу…
Козюренко ступив до Солонька. Капітан швидко обминув його, став за спиною хазяїна. Той відсахнувся злякано, та капітан поклав йому руку на плече, міцно стиснув зупиняючи.
— Ми з міліції, — пояснив Козюренко.
— Так би й казали, — похмуро відповів Солонько, — для чого ж уся ця комедія з квартирою?
— Де ви перебували вчора між сьомою і дев’ятою годиною вечора?
— Як де? На фабриці.
— Робочий день на фабриці закінчується раніше.
— А я на другій зміні.
— Добре, — полагіднішав Козюренко, — одягайтеся і пройдете з нами. Капітане, — наказав, — супроводьте!
— Що сталося? — не зрушив з місця Солонько.
— Уточнюємо деякі обставини, — невизначено відповів Козюренко. Не міг же пояснити Солонькові, що не має права відпустити його, поки точно не з’ясує, що той не вечеряв учора з Левинським.
…Садибу Гупача відгороджував від вулиці глухий дерев’яний паркан з умонтованою в нього дубовою хвірткою, оббитою залізом. Козюренко смикнув за дротину дзвінка, і у дворі зло загавкав пес. Ніхто не відгукнувся. Полковник знову посмикав за дріт. Собака люто кидався на хвіртку, нарешті хтось гукнув його, і Козюренко побачив у щілину, що від будинку йде жінка. Зупинилася біля хвіртки, постояла мовчки, запитала:
— Хто?
— З газової інспекції. Відчиніть, — відповів Козюренко.
— У нас усе в порядку.
— Перевірка всієї мережі…
— Зараз принесу ключі. — Жінка попрямувала назад. Козюренко перезирнувся з капітаном. Той показав, що може перестрибнути через паркан, та Козюренко похитав головою: для чого пришвидшувати події, все одно садибу оточено.
Жінка відчинила хвіртку, загнавши попередньо пса до будки.
— Раніше не можна було? — запитала, не приховуючи неприязні.
— З аварійної ми, тітонько, — розсудливо пояснив Козюренко, — десь пошкодило труби, й мусимо терміново знайти де. — Він попрямував вузькою забетонованою доріжкою до будинку, та капітан обігнав його і перший піднявся на ганок. Він штовхнув двері, не дочекавшись жінки, як господар, хазяйка попрямувала за ним, а Козюренко затримався на ганку, роздивляючись довкола.
Біля будинку густо посаджені кущі чорної смородини, попід парканом, що відділяв садибу від сусідньої, високий густий малинник, ліворуч — кілька старих вишень, крислатий горіх, за ним — сарайчик, до якого веде забрукована доріжка.