Він влучив у ціль, бо групенфюрер ствердив:
— Так, я знаю це. Але ж чим ви, юначе, можете довести, що справді є посланцем звідти?
У Карла не було іншого виходу, як іти напролом. Мовив упевнено, втупившись у групенфюрера:
— Умови найсуворішої конспірації, в яких перебуває шеф, не дозволяли мені привезти з собою ніяких листів та документів. Але, інструктуючи мене, пан Лібан наказав передати таке: ви знаєте дві цифри, які свого часу назвав вам покійний обергрупенфюрер СС і начальник головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер. Це складає державну таємницю третього рейху, котра відома тепер трьом особам — пану Лібану, вам і мені. Оце і є мій пароль.
Зікс уважно стежив за Карлом. Трохи подумав і згодився:
— Так, це — вагомі докази, вагоміші за будь-який документ. Отже, юначе, що доручив вам Лібан? Якщо ваш приїзд зв’язаний з переселенням наших співвітчизників до фатерлянду, то мушу сповістити…
У Карла відлягло від серця. Він дивився в очі Зікса зі склеротичними прожилками й думав — цей старий йолоп в есесівській формі сидить цілими днями в кабінеті, цілими тижнями чи місяцями мовчить, зараз він захоче виговоритись — і тоді його вже важко буде зупинити.
Мовив ввічливо, але твердо:
— Пробачте, групенфюрер, ви повинні назвати мені оті дві цифри. Так наказав пан Лібан.
Зікс подивився на нього, як Карлові здалося, зневажливо.
— Я з задоволенням зроблю це, якщо ви назвете пароль.
У Карла сіпнулась губа. Кальтенбруннер виявився передбачливим і поставив ще одну перепону на їхньому шляху.
Сказав різко, як і належить людині, котра мав певні повноваження:
— Пароль знав лише обергрупенфюрер Кальтенбруннер, він мертвий і, на жаль, забрав таємницю в могилу. Але гроші не мають пропасти, їх треба використати для відновлення великої Німеччини, — Карл навіть і сам не помітив, як голос його раптом набрав патетичного звучання, — для створення четвертого рейху!
Очі Зікса вирячилися, стали світлі й порожні, Карлові здалось, що групенфюрер зараз чи то заплаче від розчулення, чи, навпаки, скочить в екстазі й закричить “хайль”. Але Зікс заморгав, отямлюючись, і відповів:
— Маєте рацію, юначе, гроші не повинні пропасти, все до останньої марки треба використати. Передасте Ліванові — тридцять сім, це — мої цифри. Запам’ятали? Тридцять сім! І пароль наступному з “трійки”, я не знаю, перший я чи другий, але не останній, бо маю пароль: “Чи бачили ви чорний тюльпан?” Зрозуміло?
Карл кивнув. У нього перехопило дихання. Тепер, коли все одразу так щасливо вирішилося, захотілося підвестися й піти. І мало не одразу ним оволоділа апатія, буквально примусив себе відповісти:
— Пан Лібан буде вдячний вам, групенфюрер, за те, що ви зберегли одну з найбільших таємниць рейху.
— Це мій обов’язок! — у тон йому мовив Зікс. І вів далі по-діловому: — Передасте Мартіну: ми підготували грунт для переселення першої партії співвітчизників. Найближчим часом можемо прийняти тисячу чоловік. Підготовлено житло, є можливість влаштувати їх на роботу. Гроші, як і домовлялися, через канали нашої фірми. До речі, ви бачили мого брата? — Раптом очі в нього стали пронизливі, потемнішали, і Карл зрозумів, що групенфюрер запідозрив його. “А що, — подумав, — коли зараз вискочити з кабінету? Чи встигну втекти, поки старий пень зчинить тривогу?”
Та рішуче відкинув цю думку. Пояснив:
— Він привіз мене сюди. Без його дозволу, ви ж знаєте, жодна стороння особа не може побачити вас. Пан Ганс-Юрген Зікс затримався, — непевно махнув на двері, — та це гарно, бо в нас розмова не для третіх вух. — Карл розумів хисткість своїх аргументів, але чим ще він міг переконати групенфюрера? Мовив упевнено: — Ганьба Німеччині, кращі сини якої перебувають в еміграції! Але ж це триватиме недовго, ми наведемо тут порядок! — Раптом йому стало соромно, почервонів і замовк.
Групенфюрер зрозумів його по-своєму. Підхопився, стояв над Карлом високий, урочистий.
— Ми увіллємо свіжу кров у вени нації! — вигукнув пихато. — Дехто вже встиг зажиріти й не думає про майбутнє. Ми візьмемо владу в свої руки, спочатку через фон Таддена, ми дозволимо йому трохи погратись у владу, але нам потрібна людина загартована і з досвідом — (“Ого, — подумав Карл, — чи не себе маєш на увазі?”), — ми відновимо загони СС та вермахт і тоді побачимо, чого варта Німеччина! — Групенфюрер підійшов до столу, висунув шухляду. — Ось тут, юначе, — урочисто вказав пальцем, — детальний план створення четвертого рейху!
Карл підвівся.
— Не смію вас більше затримувати, групенфюрер. Я повинен проконсультуватися з вашим братом стосовно деяких фінансових питань, і, сподіваюся, ввечері чи завтра, як вам зручніше, ми продовжимо розмову.
— Так… так… невпевнено згодився Зікс. — Мені хотілося б почути від вас… Але, справді, краще ввечері… Я подзвоню, вас проведуть.
— Не турбуйтесь, я знаю дорогу. — Карл уже йшов до дверей. Зупинився, нахилив голову. — Маю честь!
Вискочивши до саду, зустрівся з якимось чоловіком. Той підвів на нього здивовані очі, та Карл глянув зверхньо і з нудьгуючим виглядом подався повз клумбу. Чоловік метнувся до будинку. Карл проскочив під деревами до кущів і побіг. Відмикаючи хвіртку, почув ззаду збуджені голоси.
Гюнтер побачив його ще здалеку й завів мотор. Нічого не спитав, рвонув машину так, що Карла відкинуло на спинку сидіння. “Фольксваген” вискочив на асфальтовану дорогу й помчав, зрізаючи повороти, до котеджу Каммхубеля.
— Все в порядку! — нарешті порушив мовчанку Карл. — Я витягнув із нього цифри.
Гюнтерові хотілося запитати які, та стримувався.
Карл машинально дивився на дорогу. Збудження поступово згасало.
— Машину одразу поставимо в гараж, — сказав нарешті. Буває ж таке: слова наче існують окремішньо від тебе, наче ти думаєш, а хтось каже. — Там зчинили тривогу й слід перечекати день–два. Доведеться просити вчителя…
Гюнтер задоволено гмикнув.
“Фольксваген” загнали в бокс, залишивши Каммхубелів “опель” на асфальтованому майданчику перед гаражем — улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбулося.
Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, зазирала йому в душу.
Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не дивитися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконливіше, зупинявся на найменших деталях, від обстановки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера — головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана — в результаті має сенсаційний матеріал, за який учепиться будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.
Раптом йому спала рятівна думка — вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.
Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:
— Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналістам. І розправитись з вами.
Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це — така школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.
Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй — дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку — отак, тримаючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові здалось, грайливо й заохочувально, — а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і раніше, дивився на вчителя, але слухав не його, намагався почути, що діється на другому поверсі.