Марія Галіна
Автохтони
© М. С. Галіна, 2015
© І. Я. Ківа, переклад українською, 2016
© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016
© ТОВ «Видавництво Фоліо», 2016
І більша благодать в описі німф, ніж в описі медалей.
І більша благодать в описі походження гігантів, ніж в описі придворного етикету.
І більша благодать в описі Мелюзіни, ніж в описі кавалерії і артилерії.
І більша благодать в описі підземного гірського народу, ніж в описі фехтування і залицянь.
…коли видно блудні вогники, це означає неминучий занепад країни.
– Що це таке? – сформулював він незаперечне. – Прохідна кімната?
Він тільки-но збирався сказати, що цілком влаштовує, красно дякую, але тут двері до, як він гадав, комірки, розчахнулися, і повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мідно-рудий та русявий, обидва у чорній шкірі, блискучих клепках, шипах і ланцюжках. Ані на нього, ані на чергувальницю вони не звернули уваги.
– Еге ж. У нас, розумієте… трошки ремонт.
На сайті нічого про ремонт не було. Він похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличці (чому Гайдар?) і думав, що напише в них на форумі всілякі прикрості. Так їм і треба.
Задумалася, почухала плече носом. Він проти волі замилувався – не кожен так може.
– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.
Він уявив, як сидить на ліжку в самісіньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.
– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведіть.
Вікно пред’являло пікселі бурих і зеленуватих черепичних дахів, обсиджених тарілочками супутникових антен. Посеред кімнати стирчали заляпані побілкою козла. Фарбою, так, тхнуло, і добряче. Але він любив цей запах.
– Муляри вже закінчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостої. Вона вам не заважатиме.
Вона встигла розмалювати лише одну стіну: суворий чоловік, погрожуючи гігантською логарифмічною лінійкою, обіймав жінку, яка випускала опасистого голуба.
Радянське стає модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.
– Ну ось, – радісно сказала чергувальниця, – файна кімната, еге ж?
Чоловік із логарифмічною лінійкою покосився на нього з докором.
– Поснідати де можна? У вас?
– Ой, ні, в нас же ремонт. У «Криниці» можна. Як вийдете, відразу праворуч. Вони рано відчиняються. В них омлет. І запіканка. І сирники з варенням. І недорого.
Вона була зовсім юна, а молодим завжди хочеться їсти.
Він похитав головою, розкрив сумку і почав розкладати речі на ліжку, поруч із пласкою гіркою постільної білизни, яка пахла пранням.
Полив’яні горщики, грубі нефарбовані балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.
Жінка за стійкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього і крадькома позіхнула.
– Як завжди?
Вона не посміхалася, але здавалося, що посміхається. Тільки приховано. Таємно. Лише до нього.
Від подумав про яєчню і відкинув цю думку. Замовив сирну запіканку та каву.
– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.
– Напевно, – сказав він. – Напевно, що так. Дякую.
Мокрий сніг за вікном надавав затишку байдужому харчовому простору.
На календарі в неї за спиною два кошеняти гралися клубочком шерсті. Календарі з кошенятами популярніші від календарів з немовлятами. Не всі люблять дитинчат, а кошенят – всі. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неї дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скільки заманеться. Життя кошеняти, врешті-решт, ніц не варте.
Він забрав тацю і влаштувався за столиком біля вікна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравій обкладинці та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, підвела голову. Я не посміхаюся тобі тільки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервіс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило її обличчя.
– Смачно?
Бруківкою прогуркотів фургончик, вичавлюючи снігову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боці строкатіла реклама молочних продуктів, він не розібрав назви. Жалюзі в будинку навпроти злетіли вгору, відкривши вітрину сувенірної крамниці.
– Дякую, дуже смачно.
Запіканка була із цукатами і щедро политою збитими вершками.
– Заходьте ще. – Вона нарешті посміхнулася.
Буденна привітність, це нічого не означає. Просто їх тут добре муштрують.
– Дякую. До речі… як ви гадаєте, що таке «вертіго»?