Воробкевич перевертав картини, побіжно дивився на них і знову ставив обличчям до стіни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймні запам’ятатися… Кому все це? Для кого?
– А! – сказав Воробкевич.
Він підійшов ближче.
– Так, точно, Кароль Баволь. Це його підпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку?
Він повірив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь.
– У вас що, тільки одна його робота?
– Та ні ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звісно. Але, здається, все, що зберіглося. Більше його ніде немає, Баволя. Невизнаний геній. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльоніс. Відлюдник. Мандрівник духу. Я… ви знаєте, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданній свіжості… Ви ж знаєте, роботи Чюрльоніса…
– Блякнуть. Знаю.
– Час вбиває, – сказав Воробкевич.
На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картоні уторована курна дорога оминала будівлю з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами, урвище, прірва, порожнеча, тільки сизий серпанок розжареного літа, що згусав у темну синяву, в чорне ніщо. І височить на роздоріжжі, наче «кохінор»-переросток, обеліск кольору закипілої крові, зі звернених до глядача граней дивилися безносі маски. Яскравий, нерухомий світ, наче при спалаху блискавки. І жодної людини.
– А як він до вас потрапив?
– Після смерті, – сказав Воробкевич.
– Перепрошую?
– Його роботи мені віддав Цвинтар. Він пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потім Цвинтар від’їздив до Німеччини і сказав – забирай що вподобаєш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чітким, інтелігентним голосом. – Я хотів сказати, ми злочинно ставимося до нашої спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед від’їздом майстерню і продав її під кнайпу. Ну, ту, із грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поїдеш, зателефонуй. І він зателефонував. І я приїхав. На двох машинах.
– І все – Баволь?
– Що ви. Цвинтар тоді не міг вивезти свої роботи. Він просто роздавав їх. Я вже розумів тоді, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Під руку потрапив.
Знову той же високий інтелігентний голос.
Воробкевич закліпав банькатими очима і злегка зіщулився.
– А… ще подивитися можна?
– Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.
Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стіна над морем, і біля її обніжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоїть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небі кружляють інші тварини, схожі на птахів, але не птахи.
– У нього була буйна уява, в Баволя.
– Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самоті, помер на самоті… Коли помер? У сімдесят третьому. Ні, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, під вісімдесят вже.
Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.
– Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.
– Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.
– Не будете брати?
Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.
– Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.
– Тоді навіщо?
– Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.
– Ніколи не чув.
– Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?
– Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?
– Ні, що ви. Куди я його?
Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.
– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.
– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.
– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.
Особливо мертвих, подумав він.
– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.
– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…
Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?